Вступ
Цього року відзначатимемо сімсотріччя смерті автора і, водночас, протагоніста, Данте Аліг’єрі, якого вважають батьком італійської мови та найбільшим поетом християнства. Інавгурація заходів, пов’язаних з ювілеєм, відбулась 4 вересня 2020 р. у Равенні, місті, в якому завершив написання своєї поеми, та в якому помер і був похований Данте.
Далі зосередимося на певних аспектах життя й творчості поета, літературний талант якого перетнув межі його власної вітчизни, названої ним „мальовничою країною, де «sì» звучить надзвичайно м’яко” (прибл. Пекло, XXXIII, 80). Зі своєрідною гордістю ми розповімо не лише про відносини між Данте, св. Франциском і францисканцями його часів, але також про зацікавлення братами, упродовж наступних століть, цим поетом і його твором.
Заохочуємо всіх прочитати, або ж ще раз прочитати, Божественну комедію, розпочавши, можливо, від найбільш відомих Пісень. Це нікому не повинно спричинити труднощів, хоча б тому, що цей твір є широко розповсюдженим і перекладеним на різні європейські, південноамериканські, азіатські та африканські мови.
Ми переконані, що Божественна комедія може стати не всього лиш твором, який буде приємно прочитати, але, перед усім, чимось корисним у подоланні нашої щоденної дороги від „клаптика, який розпалює в нас земну дикість” (Рай, XXII, 151) до мети, про яку ми всі мріємо і до якої прагнемо: Любові, що змушує палахкотіти сонце й зорі (Рай, XXXIII, 145).
На славу Ісуса Христа і Його слуги Франциска… і на честь Данте Аліг’єрі, „нашого” поета!
І. ПРИЧИНИ ВІДЗНАЧАННЯ РІЧНИЦІ
4 вересня 2020 р., в присутності президента Італії Серджіо Маттарелла, у Равенні відбулась інавгурація заходів, пов’язаних зі семисотою річницею смерті Данте Аліг’єрі, який помер у тому ж місті, між 13 і 14 вересня 1321 р., „у день, – як пише Джованні Боккаччіо у своєму Trattatello in laude di Dante, – коли у Церкві святкують Воздвиження Всечесного Хреста” (XIV). Сам же автор згадує, що тіло великого поета було перенесене „до братів менших” (XV), де в їхньому костелі св. Петра Більшого, який у тамті часи і сьогодні називають ще костелом св. Франциска, відбувся похорон, після чого Данте був похований на прилеглому цвинтарі.
Заходи, пов’язані з річницею, можуть стати нагодою, – як зазначив папа Франциск, – аби „постать Аліг’єрі та його творчість зрозуміти і доцінити наново, а також, аби вони товаришували нам на нашій особистій дорозі та в житті у спільнотах. Комедію можна сприйняти як велику подорож, і навіть як справжнє паломництво, чи то особисте і внутрішнє, чи в гроні спільноти, або ж церковне, суспільне та історичне. Є воно парадигмою кожної автентичної подорожі, під час якої людство закликають покинути те, що Данте називає «клаптиком, який розпалює в нас земну дикість» (Рай, ХХІІ, 151), щоб осягнути новий стан, сповнений гармонії, миру та щастя” [1]. Вже не вперше папа вказує на постать і творчість великого поета.
У минулому столітті Бенедикт XV вчинив це з нагоди річниці, яку світ відзначав у 1921 р., ствердивши при тому, що особливою причиною, через яку також і Церква повинна відзначати цю „урочисту річницю з вдячністю і за великої участі людей” є той факт, що „Аліг’єрі є нашим” [2]. У 1921 р. папа присвятив Данте енцикліку, яка закінчується наступними словами: „Це прагнення небес, аби через святкування річниці, у будь-якому місці, де навчають літератури, Данте був оточений належною пошаною і ставав для учнів вчителем християнської доктрини, тому що пишучи свою поему, він не мав іншої мети, як «піднести смертних зі стану біди», тобто гріха, і «привести їх до стану щастя», тобто Божої благодаті (Данте Аліг’єрі, Епістола XIII, 15)” [3].
Такої ж думки був святий папа Павло VI. У 1965 р., у семисоту річницю народження того, кого він назвав „паном найвищої пісні”, святіший отець написав: „Дехто можливо б поставив запитання, чому католицька Церква, з волі та через діяльність своєї видимої Голови, докладає всіляких зусиль, аби вшанувати пам’ять флорентійського поета. Відповідь є простою і негайною: тому що Данте Аліг’єрі є нашим завдяки особливому праву, нашим – означає тим, який визнає католицьку віру, адже в усе він вдихнув любов до Христа; нашим, тому що міцно любив Церкву, шану якої оспівував; нашим, тому що визнавав і шанував у папі римському заступника Христа на землі”. Папа не затаїв факту, що голос поета „повстав і голосно зазвучав проти деяких пап, і з жалем робив зауваження церковним інституціям та людям, які були слугами і представниками Церкви”, визнавши при тому, що ця критика ніколи не похитнула „його міцною католицькою вірою і синівським почуттям до Святої Матері Церкви” [4].
„Наш”, тобто той, який ставить запитання нам як синам тієї Матері, але також і як францисканцям: хоча залишається непевним що, – як говорить про це традиція, – Данте належав до Францисканського Ордену Світських, чи був навіть послушником в Ордені, то однак є достеменно відомо, що він любив нашого отця, св. Франциска, якому, як єдиному зі всіх, присвятив у Комедії цілу Пісню.
Також він любив францисканську родину, через що не заощаджував їй гострих зауважень про відвернення від євангельського ідеалу Бідолахи. Тому теж і ми можемо сказати, що „Данте є нашим”, і підтверджуємо це, як заохочував папа Павло VI у цитованому апостольському листі, не з егоїстичною зарозумілістю, але радше для того, щоб взяти відповідальність за наступне: вслухатися в голос поета і донести його до інших. Разом зі святим папою Іваном Павлом ІІ ми переконані, що його шедевр „викликаючи піднесені емоції та найвищі переконання, є в стані надалі прищеплювати відвагу і надію, спрямовуючи важкі екзистенціальні пошуки людини сьогодення до Правди, яка не зникає” [5].
10 жовтня 2020 р. папа Франциск прийняв у Ватикані делегацію з Равенни, яка привезла зі собою для освячення золотий хрест, пожертвуваний Павлом VI на гріб Аліг’єрі. Після останніх реставраційних робіт цей „знак віри та надії” наново повернувся на місце, де був встановлений 19 вересня 1965 р., у присутності 35 францисканських архієпископів і єпископів, які брали участь у ІІ Ватиканському Соборі [6]. З цієї нагоди папа оголосив, що в поточному ювілейному році, так само як і його попередники, він представить глибші роздуми про „нашого” Данте.
