Францисканець о. Станіслав Кава OFMConv, юрист і координатор ініціативи «Почуйте нас» детально розказав про перебіг справи:
«Рік тому мені довірили справу, яка стосується повернення парафіяльного будинку храму св. Антонія. Його забрала радянська влада ще у 1939 році в ході активної і примусової атеїзації. На жаль, за часів незалежної України цієї несправедливості ніхто не виправив.
Нашими парафіянами були скеровані відповідні звернення і до влади міста і до влади області, а також до Верховної Ради, але не були почутими. Більше того, на певному етапі спроб повернути собі нашу власність, влада міста запропонували нам подавати до суду. І у 2009 році парафія, не маючи вибору, стала на шлях судового вирішення питання і подала позов до суду у справі визнання права власності. У 2011 році Київський господарський суд (перша інстанція) прийняв постанову про те, що парафія незаконно хоче володіти цим будинком (відмовлено в визнанні права власності на будівлю №53 по вул. Личаківській в місті Львові та повернення будівлі громаді Римсько-Католицької церкви парафії святого Антонія у Личаківському районі міста Львова), була подана апеляційна скарга і Апеляційний суд у 2014 році признав за парафією право власності і скасував рішення міської ради, про передання будинку музичній школі N4. Хочу тут зазначити, що школа до 2012 року не була зареєстрована у Міносвіти. Тому невідомо, як вона отримувала фінансування і видавала атестати, якщо не існувала формально, як державна установа.
Місто в свою чергу оскаржує рішення Київського господарського суду і подає скаргу до третьої інстанції – Вищий господарський суд України і третя інстанція приймає рішення згідно до рішення першої інстанції. Парафія програє справу. Але рішення було необґрунтоване, суд першої інстанції мав докази, які не були прийняті до уваги, суд використав законодавчі акти фрагментарно, задіявши лише ті, які відповідали інтересам міста і не хотів брати до уваги цілісності законодавчої бази – Конституції України, Закону про свободу совісті і релігійних організацій, Постанови Президента щодо повернення релігійним організаціям їхнього майна. Це рішення було тенденційним і несправедливим відносно релігійної громади, а якщо взяти до уваги, що суд у своїй постанові говорить про те, що релігійна громада, яка зараз володіє храмом, не є тією що була до 1939 року, то це абсурд, бо ані радянська, ані церковна влада не ліквідовували парафії, як юридичної особи і вона існувала навіть у ті важкі радянські часи і ніхто крім Господарського суду міста Києва не сумнівається у тому, що від моменту заснування парафія св. Антонія досі та сама. Навіть факт підтвердження єпископом і витяг із довідок не принесли результатів.
Тут йдеться про інтерпретацію законів на користь, у даному випадку, школи та влади міста. Робиться ставка на те, що у даному конкретному випадку це начебто не є культовою спорудою. Але що таке культова споруда – якщо подивитись на Києво-Печерську Лавру чи на церкву св. Юра у Львові – культовою спорудою є не лише храм, але і весь архітектурний комплекс, тому що він є необхідною матеріальною базою для нормального функціонування храму. А що стосується будинку при костелі св. Антонія, то він був збудований, як монастир, а монастир це завжди культова споруда, яка створює з храмом єдиний архітектурний ансамбль.
У 1949 році радянська влада уклала так званий Охоронний договір у якому йдеться про те, що храм і будівля поруч творять єдиний архітектурний ансамбль і підлягають захисту, як пам’ятка культурної спадщини.
Раніше і школа, і костел були під спільним номером 49. Згодом, храм стає 49 а, а від 1998 року школа міняє номер на 53. Я вбачаю у цьому спробу відокремити будівлю школи від храму і тим самим ускладнити процес передачі будинку законним власникам».
Отець Станіслав Кава вважає, що якщо раніше влада просто не хотіла віддавати приміщення полякам, вважаючи стереотипно, що всі римо-католики — це поляки, то сьогодні навіть це вже не може бути аргументом: «Наша парафія є багатонаціональною: нашими парафіянами є поляки, багато українців, росіян, маємо білорусів та литовців. Служимо меси українською, польською та російською. Але незважаючи на те чи ми поляки, чи ми українці – ми громадяни цієї країни і маємо такі самі права, як і всі, відповідно, якщо хтось керується національною чи релігійною приналежністю у вирішенні даного питання, той порушує наші права, як громадян і нашу рівність перед законом», — каже священик.
Отець Станіслав наголошує, що вони пробували мирно вирішити цю справу, але влада все зводила до національного питання. «Ми неодноразово зверталися до пана мера Садового, але крім безлічі обіцянок ми більше нічого не отримали. Навіть була така зустріч, на якій з ініціативи міста – і я це підкреслюю – був присутній консул Консульства Республіки Польща п. Ярослав Дрозд. Я був тим щиро здивований, бо якщо організатори зустрічі хотіли звести все до національного питання, то пасувало би запросити і російського консула і захисника громадянських прав українців. Адже порушуються не права громадян Польщі, а права громадян України».
Священик додає, що католики не хочуть ліквідації музичної школи. «Не йдеться про те, щоб ліквідувати музичну школу, а про те щоб знайти альтернативне рішення. Переселити в інше приміщення, можливо навіть більш придатне для школи. Нижче по вулиці Личаківській стоїть порожнім будинок військового комісаріату, який до війни був школою і його знову можна пристосувати тепер вже під музичну школу – там є місце для паркінгу, є подвір’я для дітей. На жаль, ця пропозиція не була почута. Натомість нам запропонували ділянку по вул. Личаківській, 105 – це мав бути компроміс – парафія і консульство шукають фінанси на побудову сучасного концертного залу з приміщеннями під музичні класи, що дало би можливість вирішити відразу два питання – зміна локації музичної школи на Личаківській та органного залу у приміщенні костелу Марії Магдалини. Розмова завершилася тим, що їхні юристи мали зв’язатися з нашими, щоб довершити формальності і ось вже рік, як ми чекаємо на цей контакт. А в той же час до мене дійшла інформація, що запропонована ділянка належить не місту, а Міністерству оборони і місто не має права використовувати її на власний розсуд. Справа не зрушила з мертвої точки. Якби тоді, після тієї зустрічі була якась реальна і позитивна ухвала міської ради по даному питанню, то станом на сьогоднішній день з нашого боку ймовірно були би залучені кошти європейських фондів на побудову сучасної європейської школи та концертного залу і можливо можна би було вже бачити стіни», — каже о. Станіслав.
«Нам прикро, що нашу громаду, одну із найбільших римо-католицьких громад міста, не хочуть чути. Не хочуть вийти нам на зустріч. Ми не хочемо чужого і не виступаємо за ліквідацію школи, ми не хочемо неможливого і готові до діалогу та компромісу», — прокоментував ситуацію навколо храму св. Антонія у Львові о. Станіслав Кава OFMConv.
Повернення парафіяльного приміщення — справа не лише духовенства. Активно цього домагаються парафіяни храму. Представники з різних парафіяльних спільнот та груп, які діють при храмі св. Антонія, спільними зусиллями утворили координаційну раду і започаткували рух на підтримку повернення парафіяльного дому громаді Святого Антонія у м. Львові – «Почуйте нас».
Фрагмент статті взятий з CREDO