о. ПЛЯЦИД КОРТЕЗЕ (Placido Cortese) † 15.11.1944

Ніколо Кортезе народився 7 березня 1907 р. в Кресі (столиця острова в Кварнерській затоці), у сучасній Хорватії.
У 1920 р. вступив до семінарії Братів Менших Конвентуальних у Падуї. Отримав монаше ім’я Плачідо. 10 жовтня 1924 р. склав свої перші монаші обіти, а 4 жовтня 1928 р. склав вічні обіти в Ассізі. 6 липня 1930 р. він був висвячений на священника в Римі.
Після висвячення працював у базиліці святого Антонія у Падуї. Наприкінці 1933 р. його перевелидо монастиря в Мілані. На початку 1937 р. він повернувся до Падуї, де став директором видавництва “Посланець святого Антонія”. У той час його сповідником був святий Леопольд Мандич, OFMCap.
Під час Другої світової війни він наполегливо працював, щоб допомогти словенським та хорватським цивільним особам, інтернованим у концтабір на околицях Падуї та інших частин Італії.
Після падіння італійського фашизму 8 вересня 1943 р., розпочалася німецька окупація, отець Плачідо скерував свою допомогу та милосердя до політиків, євреїв та військових союзників, яких переслідували чи розшукували.
В цей час отець займається виготовленням фальшивих документів, одягу та нелегальним перевезенням репресованих людей до Швейцарії. На цю діяльність отримував гроші з Ватикану. Незважаючи на ризик та прохання настоятелів, він залишається в Падуї та співпрацює зі словацькими та британськими розвідниками. 8 жовтня 1944 р. його заарештувало гестапо і ув’язнили в Трієсті.
Отець Плачідо Кортезе загинув на початку листопада 1944 р., підданий катуванням, коли він знаходився в штабі Гестапо на площі Обердан у Трієсті. Його тіло, ймовірно, опинилося в крематорії.
Отця Плачідо Кортезе можна запам’ятати як зразковий приклад людського та християнського співчуття в житті, за те, що він зробив, щоб допомогти багатьом ув’язненим та переслідуваним людям та “мученику” любові під час смерті, адже він не видав жодного імені своїх друзів та колег у жахливих катуваннях під час допитів , прийнявши смерть, щоб врятувати чиєсь життя. Його безкорислива працябула також зразковою між італійцями, словенцями та хорватами, чиї диктатури та ідеології в той час часто стояли в опозиції.
“Мучеництво” передбачив сам отець Плачідо в листі до своєї сім’ї напередодні складення обітів: “Релігія – це тягар, який ніколи не є важким, але який все більше закохується в душу аж до таких жертв, щоб відати своє життя на захист віри і християнської релігії, аж до смерті в муках, таких як мученики Крістіанесіно в далеких та іноземних країнах “(7 жовтня 1924 р.).

о. ЄРОНІМ М. Б’ЯЗІ (Girolamo M. Biasi) † 20.06.1929

Слуга Божий Єронім Марія Б’язі народився 7 грудня 1897 року в Італії. На наступний день, в торжество Непорочного Зачаття, він був хрещений і отримав ім’я Архангел.
У віці 12 років, закінчивши початкову школу, у вересні 1909 р. його прийняли до колегії Братів Менших Конвентуальних (тодішньої падуанської провінції) у Кампозамп’єро. 4 жовтня 1915 р. розпочав новіціат і став братом Джироламо, бажаючи слідувати вузьким шляхом Євангелія до святості. У своєму щоденнику він писав: «Я хочу стати святим, великим святим, і як можна швидше, тому що це є те, що Бог хоче від мене».
Через рік склав свої перші обіти. У той час він також розпочав навчання в ліцеї. Під час Першої світової війни його перевели до Риму, до міжнародного монашого коледжу в Сан-Теодоро. Потім продовжив навчання в Латеранському університеті, де отримав ступінь доктора філософії.
8 грудня 1918 р. склав вічні обіти і вступив до Григоріанського університету. На жаль, у 1919 р. з’явилися перші симптоми туберкульозу. 1 квітня 1922 р. він отримав свячення субдияконату, 17 квітня – дияконські свячення, а 16 липня був висвячений на священника.
Через декілька тижнів він розпочав своє сходження на Голгофу. Як пшениця, перемелена стражданнями, він став ароматним хлібом для світу: його священство, яке існувало в нерухомості і бездіяльності, повністю відповідало священницькому покликанню. Кожен день брат Єроніма довіряв своє життя в руки Господа, жертвуючи свої страждання за життя братів.
Сім довгих років він провів, переходячи з однієї лікарні в іншу. На своєму шляху, повному страждань, він умів підтримувати полум’я надії, приймаючи волю Бога, хоч і бажав зцілення, щоб працювати в Господньому винограднику. Незважаючи на власні страждання, він дарував спокій і радість своїм братам, а також хворим людям, яких зустрічав в різних лікарнях, всупереч цілковитій бездіяльності і самотності, на які він був приречений. Отець  Єроніма молився на одрі страждань, героїчно переживаючи своє священницьке служіння.
20 червня 1929 р. він помер у лікарні Кампозамп’єро з посмішкою на губах. Йому було всього 32 роки! Марне, на перший погляд, існування, приховане, що протікало в малості і стражданнях – життя брата Джироламо було повністю віддане в руки Господа, як підношення “поруч з хлібом і вином”заради життя світу. Життєвий шлях, зазначений не багатьма речами, а простим “так”, в повній відмові від себе з любові до Господа.
У листопаді 2000 р. розпочався процес беатифікації Слуги Божого Єронім М. Б’язі.

о. МЕЛЬХІОР ФОРДОН (Melchior Fordon) † 27.02.1927

Мельхіор Йосип Фордон народився 5 серпня 1862 р. в Гродно (сьогодні Білорусь, а тоді частина Російської імперії).
У віці 21 року він вступив до єпархіальної семінарії у Вільнюсі. Висвячений на священника 2 серпня 1887 р. у в Каунасі. Після десяти років душпастирського служіння в єпархії, на початку 1903 р. був призначений настоятелем парафії Матері Божої Ангельської  в Гродні та опікуном колишнього францисканського монастиря, де розміщувався виправний будинок для священиків, визнаних владою небезпечними для Російської держави.
Приблизно через два з половиною роки Слуга Божий переводиться до парафії Всіх Святих, яка є найбільшою у Вільнюсі.
У 1908 році цивільна влада заборонила йому виконувати функцію настоятеля парафії та перебувати у Вільнюсі, оскільки він стояв на захисті єпископа Едварда фон Роппа, усуненого з єпископської столиці 17 жовтня 1907 року.
Після 23 років священства, за згодою адміністратора єпархії, Слуга Божий вирішив приєднатись до ордену Братів Менших Конвентуальних. У зв’язку з цим наміром, під приводом оздоровлення, він вирушив спочатку до Львова, потім до Кракова, де існували францисканські монастирі.
2 жовтня 1910 р. отець Йосиф Фордон прийняв францисканський одяг у краківському монастирі, взявши ім’я Мельхіор, і розпочав канонічний новіціат. 14 липня 1911 р. він склав свої перші монаші обіти та повернувся до Вільнюської єпархії, де провадив монаше життя в укритті.
5 серпня 1914 р. отримав дозвіл російського губернатора на приєднання до “лав францисканців” у Гродно. 4 вересня 1915 р., після виходу російської армії та взяття частини міста німецькою армією, Слуга Божий врятував тринадцять пожежників, звинувачених у шпигунстві для росіян, гарантуючи їх невинність власним життям.
З цього часу отець Фордон може публічно носити монаший габіт і відкрито визнавати, що він є францисканцем (Братом Меншим Конвентуальним). 20 січня 1919 р. його було призначено першим настоятелем Гродненського монастиря після відновлення його діяльності. 11 листопада 1920 р. до отця Мельхіора приєдналися його брати. Він жив і працював у Гродні до кінця життя.
20 жовтня 1922 р. до Гродно приїхав отець Максиміліан Кольбе, який пропагував Місію Непорочної, через видання Лицаря Непорочної. Отець Мельхіор був духівником і сповідником отця Максиміліана.
Отець Фордон помер 27 лютого 1927 року.
У свідомості та серцях усіх, хто його знав – він був святим. О. Мельхіор є прикладом ревного пастиря і великим апостолом християнського милосердя.
22 грудня 2018 р. папа Франциск підписав указ про героїчні чесноти отця Мельхіора Фордона. Відтоді він має право на титут Преподобного Слуги Божого.

о. ВЕНАНТІЙ КАТАЖИНЕЦЬ (Wenanty Katarzyniec) † 31.03.1921

Йосиф Катажинец народився 7 жовтня 1889 р. в с. Обидів (парафія та район у Кам’янці-Струмиловій, близько 50 км від Львова, на території сьогоднішньої України).
Навчався в школі у Радехові, після завершення якої міг поступити до вчительської семінарії у Львові, до якої потрапив у 1904 р.
У 1908 р. розпочав новіціат в Ордені Братів Менших Конвентуальних у Львові, прийнявши чернече ім’я Венантій. Через рік, після складення чернечих обітів (26 вересня 1909 р.) був направлений на філософсько-теологічне навчання до Кракова; там, також, 2 червня 1914 р. прийняв пресвітерські свячення.
Протягом року о. Венантій служив вікарієм у парафії в Чишках, розташованих на південному сході від Львова. Служив Євхаристію, сповідав, звершував Таїнства Хрещення, Подружжя, Єлеопомазання, молився над померлими. Вірні відчували доброту і лагідність молодого священника, і для багатьох він став постійним сповідником і духівником.
Згодом він почав виконувати завдання наставника новіціату, що вимагало делікатності, хоч ще на цей час не досягнув необхідного віку. Він оточив своїх вихованців добротою, теплом і довірою та почав розкривати їм таємниці францисканського життя.Від 1916 р. і  до 1919 р.  був також вихователем семінаристів.
Маючи слабке здоров’я, о. Венантій захворів на туберкульоз, але незважаючи на недугу, його запал як вихователя не зменшився. На деякий час його відправили на відпочинок до Ганачова й Кальварії Пацлавської. У 1920 р. його перевели до санктуарію у Кальварії Пацлавській, де він і помер 31 березня 1921 р. Його тіло, поховане 2 квітня на місцевому кладовищі, було пізніше, 16 серпня 1950 р. перенесено до внутрішньої галереї монастиря. З березня 2018р його могила знаходиться всередині санкруарію Матері Божої Кальварійської.
Наслідуючи в чернечому та священницькому житті вбогого і стражденного Христа, він реалізував францисканський ідеал minoritas – брата меншого. Убогий, жертовний, скромний, покірний, не шкодуючи себе у служінні, прагнув осягнути чернечу досконалість, до якої так довго готувався під час формації і яка довершилась на смертному ложі, коли він мав неповних 32 роки.
Францисканці, переконані у святості його життя, ініціювали процес беатифікації, який ще раніше пропонував св. Максиміліан Марія Кольбе, який знав особисто о. Венантія. Децізіальний беатифікаційний процес розпочався 27 червня 1950р.  26 квітня 2016 р. папа Франциск підписав декрет про героїчність чеснот Преподобного Слуги Божого Венантія Катажинця.

о. ДІДАК КЕЛЕМЕН (Didák Kelemen) † 28.04.1744

Слуга Божий Дідак Келемен, апостол і популярний проповідник, колишній провінційний міністр в Угорщині, народився в Меренії (Ковасна в сучасній Румунії), а помер у Мішкольці (Угорщина) у 1744 році.
Дідак Келемен народився в 1683 році в місті Гаромшек (Трансільванія). Навчався в Пряшеві, приєднався до ордену францисканців і там наприкінці навчання став викладачем. Вчителював недовго, оскільки під час контрреформації потрібні були нові церкви та школи, особливо в Парціум(нині в Румунії). Його настоятелі вирішили доручити йому це завдання. Двічі був обраний угорським провінціалом Ордену Братів Менших Конвентуальних. Він відповідав за будівництво церкви Успіння Божої Матері, монастиря та школи в Мішкольці, будівництво церкви та монастиря в Ньїрбаторі та за оновлення францисканського монастиря та церкви в Бистриці.
У 1725 році він поїхав до Пожонь (нині Братислава). По дорозі був шокований, побачивши повну відсутність католицьких церков та священників. Отець Дідак вирішив перервати свою подорож і звернувся з проханням до повіту Боршод відкрити монастир Братів Менших Конвентуальних у Мішкольці. Він також наглядав на початку будівництва церкви за виконанням робіт, а потім через кілька місяців покинув будівництво і вирушив у місіонерську подорож.
У 1739 році, через кілька років після повернення до Мішкольці, у країні спалахнула ще одна епідемія. Єпископ Егеру запросив Дідака Келемена провести благальні молитви за людей, постраждалих від чуми, з метою її швидкого закінчення. Отець Дідак, який пережив дві епідемії і бачив їхні жахливі наслідки, як фізичні, так і моральні, цілу ніч молився, лежачи хрестом перед вівтарем, щоб пізнати волю Бога. Прибувши до Егеру, він попросив благословення єпископа розпочати подорож, яка вела через села Великої Угорської Рівнини, які постраждали від епідемії. Це була його остання місіонерська подорож. Його тіло було ослаблене за три десятиліття безперервної праці, багатьох чувань, труднощів, подорожей та постійного браку відпочинку.
Перші місяці 1744 року він провів на ложі недуги. Однак його розумові сили залишилися неушкодженими. Він був радником, втіхою та духовним лідером для людей, зібраних навколо нього аж до останнього моменту. Останній раз піднявся 21 квітня, щоб очолити загальні збори провінції в монастирі, тим самим виконавши прохання генерала ордену. З Божою допомогою і завдяки наполегливості, він провів і завершив триденну зустріч, але це був останній ривок його витривалості. Він помер через чотири дні, 28 квітня.
У спадок залишив 13 томів проповідей, контемпляції та молитов. Його могила, надгробний пам’ятник і портрет сьогодні знаходяться в церкві, яку він заснував.
Процес беатифікації отця Келемана розпочався незабаром після його смерті. Його біографію написав один із братів словацького походження, який був його послушником. Слава про святість добре зафіксована у всіх храмах та монастирях у яких працював отець, у вигляді картин, різьби, скульптури тощо, на яких зображений Слуга Божий. У Ньїрбатор навіть постать св. Франциск має риси отця Дідака. Через три століття Слуга Божий все ще відомий і цінується в релігійних громадах Угорщини. Це було підтверджено процесом щодо його святості на єпархіальному етапі, що розпочався35 років тому в Егері (де він помер і був похований).

бр. СТЕФАН ІГЛОДИ (Štefan Iglódy) † 6.11.1639

Еліаш Іглоди (пізніше Стефан) народився в 1621 р. в Кісронводі. Він походив із аристократичної родини, завдяки якій отримав хорошу освіту. Його батьки були кальвіністами.
У 1635 р. до міста прибули апостольські місіонери. Це були францисканці, вислані з Угорщини тодішньою Конгрегацією пропаганди віри. Вони познайомилися з 16-річним Еліашем. Незабаром юнак виявив прагнення стати католиком. Навесні 1636 р. він став свідком дива, коли один із місіонерів врятував життя князя завдяки молитві. Ця подія спричинила, що весь княжий рід перейшов в католицизм, а також значна частина прислуги. Сам Еліаш попросив дозволу приєднатися до францисканців. Це сталося в 1638 р. під час пасхального періоду.
Отримавши монаший одяг, він також отримав з рук провінційного міністра монаше ім’я Стефан. Облечини відбулися в монастирі в Раді. Коли він вступив до новиціату, то був юнаком повним радості.Оскільки він знав угорську мову, то саме йому доручили робити збірки по селах на користь монастиря.
Пригода молодого Стефана у францисканській спільноті тривала лише шість місяців. У неділю, 6 листопада 1639 р., коли він проходив через маєток кальвіністів у Мали Гореш, двоє з кальвіністів напали на нього, повалили з коня, прив’язали до дерева, змушуючи – під страхом смерті – скинути монаший габіт і зректись католицької віри. Коли він не погодився на їхні вимоги, вони вирізали йому знак хреста на чолі турецькою шаблею і катували у жахливий спосіб. Стефан кричав: “Ісусе, Маріє, допоможіть мені!” і просив мучителів зупинитись. Але це ще більше їх розлютило, і один з них перерізав йому горло.
Поховали бр. Стефана 16 листопада 1639 р. З почестями, гідними мученика, його тіло було покладено у склепі каплиці св. Андрія. Пізніше його перенесли до Рад.
У ХІХ столітті як монастир, так і церква були зруйновані. У 2011 р. археологи з Рад виявили залишки старого монастиря та знайшли могилу мученика в руїнах церкви. Наразі його тіло проходить наукові дослідження.