Історія Ордену Братів Менших Конвентуальних (Францисканців) на землях сучасної України
Орден Братів Менших Конвентуальних був заснований приблизно у 1209 році. Його засновником був св. Франциск Ассізький. Завдяки підтримці єпископа Ассізі Гвідона, папа Інокентій ІІІ дав усне підтвердження про існування Ордену. Засновник Ордену, живучи Євангелієм і практикуючи покутне життя, став зразком для наслідування для своїх сучасників, і, разом з цим, реформатором тогочасної Церкви. Головною рисою нової форми чернечого життя було вірне наслідування земного життя Ісуса Христа, шляхом простоти життя, спільної молитви, радикальної вбогості, життя в спільноті, фізичної праці та проповідування серед народу.
Спочатку Орден розвивався в Італії, але дуже швидко, завдяки великій кількості покликань і ревності засновника та його послідовників, став відомим у країнах Європи та Близького Сходу. Чисельність братів у першому десятилітті так стрімко зростала, що вже на Генеральному Капітулі у 1217 році орден був поділений на 12 провінцій. Невдовзі Брати Менші прибули до Монголії та Китаю.
І. Францисканці на Русі до ХVІІ ст.
На Руські землі духовні сини Франциска прибули кілька десятиліть після смерті засновника Ордену, у половині ХІІІ століття, разом із переселенцями, які приїжджали на ці, спустошені після нищівних наїздів татар, землі.
Ймовірно, що місійні плани францисканців щодо Русі виникли після написання папою Григорієм ІХ у 1239 році булли, відповідно до якої він вислав Братів Менших до країн, які були заселені сарацинами, язичниками і схизматиками, надаючи братам привілеї в проголошенні проповідей, уділенні таїнств, і право прийняття схизматиків до Католицької Церкви.
Захоплення татарами Галицько-Володимирської Русі у 1240-1241р.р. і руйнівні війни у Центральній Європі в 1241-1242 р.р. знівечили місійні плани францисканців. Але незабаром, з ініціативи папи Інокентія ІV (1243-1254) францисканці вирушають на дипломатичні місії до двору великого хана і виїжджають на місії до країн, які були під монголо-татарським ярмом.
Важливу роль у діяльності францисканців на території Руських земель відіграли Джованні Да Плано Карпіні та Бенедикт Поляк (16 квітня 1245 р. – 13 листопада 1247 р.), які, окрім місійної діяльності на татарських землях, повинні були знайти спільну мову з православними руськими можновладцями та схилити їх до союзу з Римською Церквою. Під час подорожі по Червоній Русі вони вели переговори з князем Володимирським, Васильком Романовичем, а на зворотній дорозі – з його старшим братом, князем Галицьким, Данилом Романовичем.
Оскільки на Русі не було католицької церковної організації, то папа Олександр ІV у 1258 р. вислав на ці території місіонерів і надав їм широкі душпастирські привілеї, набагато більші, ніж звичайні уповноваження настоятелів храмів. З метою досягнення більших результатів для проведення цих заходів було засноване Товариство Братів-Паломників для Христа, до якого належали мандруючі місіонери з орденів францисканців і домініканців.
Перехід Червоної Русі під владу Юрія ІІ Тройденовича (1323–1340) відкрив нові можливості для розвитку католицизму на Русі, а отже і францисканського ордену. Князь походив із мазовецької гілки П’ястів, і хоча, владарюючи на Русі, перейшов на православ’я, – не розірвав зв’язок із Заходом. Численні колонізатори, а особливо поляки і німці, оселяючись на Русі, становили суспільне підґрунтя для розвитку інституції Католицької Церкви.
У 1329 році Апостольський Престол повторно вислав францисканських місіонерів до Русі, хоч уже там перебували угорські місіонери. Цього разу умови були досить сприятливі. Після трагічної смерті князя Юрія ІІ на Русі почалась антикатолицька «реакція», а незабаром татари заполонили Червону Русь і вирушили до Польщі (на початку 1343 р.). У той час від їхніх рук мученицькою смертю загинуло кілька львівських францисканців.
Слід зазначити, що близько 1370 року на Руських землях і в Молдові було створено окремий вікаріат зі значною чисельністю (13-14) місійних осередків, відокремлених від Чесько-Польської провінції. Було це, напевно, причиною різниці умов діяльності францисканців на Русі в порівнянні з Чехією і Польщею. Причиною іншої організації руських монастирів в той час була велика кількість місцевого православного населення. Обов’язком монахів, які там перебували, було проповідування католицької віри, але насамперед, душпастирство серед мешканців, які проживали на території католицьких поселень. Через недостатню кількість організаційних структур Латинської Церкви (передусім парафій), переважно жебрачі ордени займалися душпастирською діяльністю, і давала їм на це дозвіл Апостольська Столиця.
Місійна діяльність францисканців, що належали до Товариства Братів-Паломників для Христа, яка мала на меті християнізацію і євангелізацію частково язичницьких територій, припинилась після встановлення католицької церковної ієрархії на Русі. Товариство було ліквідоване декретом Генерального Капітулу в Ассізі у 1430 р. Перестав існувати також генеральний вікаріат, а всі монастирі у Литві та Русі були приєднані до Чесько-Польської провінції, яка була створена в 1238-1239 р.р. Існували тоді монастирі у Львові (приблизно 1350 р.), Перемишлі (1340), Галичі (1367), Саноку (1377), Кросно (перед 1397), Городку Ягеллонському (перед 1400) і Кам’янці-Подільському (перед 1400).
ХVІІ століття було часом стрімкого розвитку францисканського ордену. У 1517 р. папа Леон Х буллою „Iteet vos in vineam meam”, після трьох століть обговорень духовності св. Франциска, здійснив поділ Ордену св. Франциска на два окремих ордени: Конвентуальних (OFMConv) і Обсервантів (OFM). Поділ не ослабив Ордену; він далі розвивався, і виникали нові монастирі та чернечі провінції у всіх нових орденах: конвентуальних, бернардинців, реформатів і капуцинів. Також в цьому часі у 1514 році з Чесько-Польської провінції (OFMConv) відокремиласьсамостійна провінція св. Франциска з керівництвом, яке знаходилось у Кракові, і названа вона була Польською провінцією.
Через сто років, 3 січня 1626 року, із монастирів провінції св. Франциска, які знаходились на території Русі й Литви, була утворена нова провінція св. Антонія з провінційним керівництвом у Львові. Першим міністром провінції був обраний Альберт Гіза, доктор наук, який викладав у Феррарі, Падуї і Болонії, володів кількома мовами, був талановитим проповідником. Провінція була поділена на чотири кустодії. Дві знаходились на території Литви, а дві – на території Русі (Львівська і Перемиська). До Львівської кустодії належали наступні монастирі: св. Хреста у Львові, св. Хреста у Галичі, в Кам’янці-Подільському, Городку (Ягеллонському), Кременці, Межиріччі, Корці і резиденція св. Станіслава в Галичі. До Перемиської кустодії належали наступні монастирі: у Перемишлі, Саноку, Кросно, Замості, Щебжешині та Білгораї (Пущі Сольській).
На території нової провінції ще перед поділом було два новіціати, а саме: у Львові та Вільнюсі. На капітулі вирішили створити ще два, один у Межиріччі, а інший – у Каунасі. Навчання з філософії та теології монахи мали проходити у Вільнюсі і Львові.
З часом провінція поповнилась новими конвентами, які з’являлись у різних місцевостях. Спочатку, 5 лютого 1628 року, засновано дім у Віньківцях. У наступних роках в Гурецьку (1648), Шумську (1656), Ярославі (1659), Барі (1662) та Кальварії Пацлавській (1668).
Русько-Литовська провінція існувала 60 років, тобто до часу поділу на дві окремі провінції, а саме: на Руську і Литовську. Поділ відбувся у 1686 році. З двох литовських кустодій була утворена нова Литовська провінція, а з двох руських кустодій – утворено Руську провінцію, заступником якої і далі залишався св. Антоній Падуанський. Литовська провінція обрала собі заступником св. Казимира.
Руська провінція від початку свого самостійного існування охоплювала південно-східні території тогочасної Польщі, на яких знаходились воєводства: Белзьке, Волинське, Руське, Подільське, Київське та Брацлавське. На їхніх територіях знаходились такі адміністраційні церковні одиниці: Львівське Митрополиче Архієпископство, а також Перемиське, Луцьке, Кам’янецьке і Житомирське єпископства.
На цих територіях францисканці Руської провінції утворили чотири кустодії: Львівську, Перемиську, Замойську і Межирічну. До цих кустодій належали монастирі в наступних місцевостях:
Львівська кустодія: монастир – Львів св. Хреста, Галич св. Хреста, Галич св. Станіслава, Городок Ягеллонський, Кам’янець-Подільський і Стрий.
Перемиська кустодія: монастир – Перемишль, Санок, Кросно, Ярослав і Кальварія Пацлавська.
Замойська кустодія: монастир – Замостя, Щебжешин, Гурецько та Пуща Сольська (Білгорай).
Межирічна кустодія: монастир – Межиріч Острозький, Кременець, Корець, Віньківці, Шумськ і Бар.
У процесі розвитку провінції, з’являлись нові конвенти. Так у Львівській кустодії: монастир св. Антонія у Львові (1617), монастирі у Косові (1740) і Городку Подільському (1787).
На території Замойської кустодії засновано доми в Дружкополі (Журавники) (1692), Гориньці (1702).
У Межиріцькій кустодії були засновані доми в Лисянці (1733), Комаргороді (1746), Ляхівцях (Білогірі’ї) (1751), Борщагівці (1756) Тихомелі (1756) і Івниці (1783).
Під кінець ХVІІІ ст. францисканська провінція на Русі налічувала 28 монастирів і 257 монахів.