Одного дня у Святої Марії (в костелі Матері Божої Ангельської, званому Порціюнкулою) св. Франциск покликав брата Лева і сказав: „Брате Леве, пиши”. Той відповів: „Ось я готовий”. „Напиши, – каже, – чим є правдива радість. Прибуває посланець і каже, що всі професори Парижа вступили до ордену; напиши, що це неправдива радість. Подібно вчинили всі церковні достойники з протилежної сторони Альп, архієпископи і єпископи, а також король Франції і король Англії; напиши, що це не є правдива радість. Так само, що мої брати пішли до невірних і навернули всіх до віри; а я маю від Бога таку велику благодать, що оздоровляю хворих і чиню багато чудес; кажу тобі, що в усьому цьому немає правдивої радості…” „…Але чим є правдива радість? Я повертаюсь із Перуджії й приходжу сюди пізно вночі, є зима і непогода, і настільки холодно, що низ туніки покрився замерзлими бурульками, які невпинно ранять ноги, і кров тече з тих ран. І весь у болоті, промерзлий я приходжу до брами; і коли я довго стукав і кликав, прийшов брат і запитує: „Хто там?” Я відповів: „Брат Франциск”. А цей мовить: „Йди геть звідси; це не є відповідний час, щоби ходити; не ввійдеш”. І коли я знову наполягаю, він відповідає мені: „Забирайся; ти простак і невіглас. Ти є тут зараз зайвим. Є нас стільки й таких, що ми не потребуємо тебе”. А я знову стаю біля брами і говорю: „На милість Божу, прихистіть мене на цю ніч”. А він відповідає: „Ні. Йди там, де хрестоносці й проси”.
Кажу тобі: якщо я збережу терпеливість і не розгніваюся, в цьому полягає правдива радість і правдива чеснота, і спасіння душі”.
