ЛИСТ ГЕНЕРАЛЬНИХ МІНІСТРІВ ПЕРШОГО ОРДЕНУ
І ТРЕТЬОГО РЕГУЛЯРНОГО ОРДЕНУ
у 750-ту річницю смерті св. Бонавентури
2 лютого 2024 р – СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ
До всіх Братів
Першого францисканського Ордену
і Третього регулярного Ордену,
а також до всіх Братів і Сестер
Францисканської родини
Сімсот п’ятдесята річниця від дня смерті 15 липня 1274 року Серафицького Доктора, дає нам нагоду не лише для того, щоб пригадати та віддати шану його служінню ордену та всій Церкві, а також до нового погляду на нього, як на дар, який залишається актуальним і донині.
Саме це сказав нам Папа Павло VI під час своєї присутності на великому міжнародному конгресі у 1974 р., організованому з нагоди семисотої річниці смерті св. Бонавентури, коли він ввіряв його “всім синам Церкви, аби пильно й уважно розважаючи його послання, зачерпнули з нього допомогу для того, щоб давати свідоцтва власним життям, як у Церкві, так і в світі.
Усвідомлюючи важливість його постаті, яка навіть у нашому середовищі не завжди достатньо відома та оцінена, хочемо ще раз прийняти те запрошення Папи Павла VI та поділитися деякими думками на тему життя та послання святого Бонавентури. Сподіваємося, що в такий спосіб прикличемо цінні спогади, які допоможуть нам ліпше переживати нашу приналежність до францисканського Ордену та нашу відданість Церкві і світу.
Нелегко висловити кількома словами теологічне і францисканське багатство, яке міститься в дев’яти томах Opera omnia св. Бонавентури. Тому ми вирішили підкреслити лише деякі аспекти з трьох головних сфер його діяльності, розставивши їх перебіг у хронологічному порядку. По-перше, Бонавентура був до 1257 року магістром теології в Паризькому університеті. У 1257 р. йому довелося залишити цю посаду, оскільки був обраний Генеральним міністром Ордену. І майже до кінця життя він обіймав цю посаду. Виконуючи ці два обов’язки, він також виявив себе як містик. І це третя сфера його діяльності в Ордені та Церкві. Оскільки він віддав свій власний досвід Бога на службу іншим, вказуючи можливі дороги, що провадять до Нього.
Цей лист також є особливою нагодою, висловити нашу вдячність багатьом ученим, як ченцям, так і світським, які протягом останніх п’ятдесяти років витривало присвятили себе вивченню цієї великої і багатогранної постаті теолога, монаха і містика, підтримуючи так пам’ять про святого та виявляючи багатство і актуальність його думки.
Вчитель теології: душа в дорозі до Бога
Бонавентура народився в 1217 році в Баньореджо, маленькому і дуже типовому містечку центральної Італії, поблизу Вітербо. У 1235 р. завдяки фінансовим можливостям батька, його відправили на навчання до Парижу, вивчати визволене мистецтво. Там він познайомився з Орденом Братів Менших, до якого він вирішив приєднатися у 1243 році. У Парижі йому запропонували продовжити академічне навчання у галузі теології. У 1252/1253 здобув ступінь магістра теології (magister theologiae) у навчальному закладі, який провадив співбрат Франциск Ассізький.
Він залишив багатий теологічний доробок. Нагадаємо лише деякі назви: чотири великі томи Коментаря до Сентенції Петра Ломбардського (Commentaria in quattuor libros sententiarum Magistri Petri Lombardi), Суперечливі питання (Questiones disputatae), а також Теологічні проповіді (Sermones de rebus theologicis), славетний твір датований 1259 року з назвою Itinerarium mentis in Deum – “Дорога душі до Бога”, а понад це три серії університетських лекцій (Collationes), виголошених в останні роки життя у Парижі, з тим найвідомішим – Hexaemeron (“Конференція про шість днів творіння”). Натомість надзвичайно цікавою його працею, яка дає змогу простежити його теологію, з певністю можна назвати Breviloquium. Вона була написана близько 1257 р. як власний компендіум усієї теології. Вона була призначена для його учнів та співбратів з Ордену. Бонавентура намагається у ній “скоротити” та зробити доступніший опис плану спасіння, представленого в Святому Письмі, який “був переданий як у писаннях святих, так і докторів часом дуже розпорошено”, може сприйматися початківцями як “заплутаний, невпорядкований, незвіданий, як непрохідний ліс” (Breviloquium, Пролог 6. 5). Зачерпнімо з його праці і пригадаймо собі деякі суттєві елементи його теології.
Перший аспект стосується його пасії до богословської практики, яка вимагала послідовних і впорядкованих зусиль: той, хто студіює теологію, мусить мати дисципліну мислення, яку провадить, повна запалу та ревності, любов. Так отже серед праць, до яких покликаний чернець, міститься також праця інтелектуальна, на рівні, а можливо і навіть важча та вимогливіша, аніж фізична. Оскільки важливо, щоб те, що вірогідне (у що віримо через віру), також стало зрозумілим. Те, що вірогідне, стає зрозумілим, коли ми можемо довести те, у що віримо: тільки так любов до того, у що віримо досягне своєї кульмінації, даючи розумові остаточний аргумент для прихильності до віри. Це дуже копітке і складне завдання, оскільки вчитель покликаний до “видобування на денне світло прихованих речей”. Тому у пролозі до Breviloquium Бонавентура попереджає, що “ніхто не знайде це завдання легким, хіба що шляхом тривалої практики читання тексту та дослівного запам’ятовування його сенсу” (Breviloquium, Пролог 6. 1). Це стане можливим лише тоді, коли є ясна “мета і завдання”, заради яких треба поважно та віддано прийняти труди розуміння віри: “тоді справді пізнаємо ту любов, яка перевищує всяке знання, і в такий спосіб наповнимося повнотою Бога” (Breviloquium, Пролог 4). Адже теологія дає нам змогу зростати у доброті та отримати спасіння: в boni fiamus et salvemur (Breviloquium, Пролог 5. 2).
Breviloquium висвітлює ще один елемент теології Бонавентури: христоцентризм. Він розпочинається трактатом “Про Бога Єдиного в Трійці”, а завершується трактатом про есхатологічне повернення людини до Бога. У центрі семи розділів є трактат про Втілене Слово. У цій перспективі Христос об’являється як ключ до історії спасіння, “досконалість Всесвіту”, джерело нашого нового сотворення. Тож християнське життя розвивається, через входження з розумом і любов’ю в таємницю історії спасіння, яка знаходить свій остаточний сенс і розуміння у Христі.
Тільки на дорозі Христа можна дійти до захоплення Богом! Загалом в теології Бонавентури ми чуємо наново Франциска Ассізького, який волав: “Тож нехай у нас не буде інших прагнень, інших бажань, іншого задоволення і радості окрім Творця, і Відкупителя, і Спасителя нашого, єдиного істинного Бога, який є повнотою добра, всіляким добром, який сам єдиний є добрим” (1 Reg 23, 9). Як істинний син бідняка з Ассізі, Бонавентура споглядав Всевишнього як нескінченну таємницю добра, яке нам дане через Христа у всіх реальностях. Отець, несотворене джерело доброти, цілковито і безкінечно передає свою божественну природу улюбленому Синові, другій і “середній” Особі Пресвятої Трійці. В їхньому спільному подиху Любові поєднані Духом, “даром, в якому всі інші дари були дані”. Цей дар поширюється далі на все створіння і на кожне створіння, привертаючи все до повноти божественної любові, яка є найвищим Добром і всіляким Добром.
Акт створення світу – цей момент, коли Добро виражає себе і творить – залишається у постійній експансії, не тільки з погляду природи, а також з погляду пізнання. Однаково буття, як і знання виявляють те саме походження і ту саму мету: повноту та поступ Добра. Обидва записані в “Книзі Творіння” і можуть бути прочитані розумом та любов’ю людини, яка покликана розпізнати і любити Триєдиного Бога в усьому. Саме це пригадує нам Папа Франциск у Laudato si’, знову виразно пропонуючи думку Бонавентури: “Вся реальність містить у собі знамення Пресвятої Трійці, (…) кожне створіння «свідчить, що Бог є в Трьох Особах»” (№ 239). З цього має виходити – постійно посилаючись до святого з Баньореджо – “загальне примирення з усіма створіннями” (№ 66). Це є можливим тому, що, як мовить Бонавентура: “Боже Слово є в кожному створінні і тому кожне створіння говорить про Бога” (Commentarius in librum Ecclesiastes, cap. 1, vers. 11, Questiones II, 3: Opera omnia, VI, Quaracchi 1891, с.16).
Привілейованим відображенням тринітарних взаємин є людська особа, яка завдяки влитому дару Святого Духа доводить до досконалості таємницю, вміщену в усьому всесвіті. Саме в цьому антропологічному контексті Бонавентура визначає людську особу як “мікрокосмос”, не лише тому, що її можна порівняти з “макрокосмом”, але також тому, що вона є його сповненням, або – навпаки – його знищенням: якість життя людини визначає якість середовища, в якому вона живе. Про це постійно нагадує нам Папа Франциск, закликаючи кожного почути крик, що піднімається зі землі і від убогих. Щоразу, коли ми плекаємо “братерство та соціальну дружбу” між людьми, ми також сприяємо покращенню якості навколишнього середовища на землі, захищаючи його від нашого суперництва та жадібності.
Одним словом, згідно з Бонавентурою, богословський інтелект мусить стати досвідченням Бога і полюбити світ, дозволяючи нам відкривати в ньому виразний знак Божої любові.
Вчитель з Баньореджо рішуче запитує нас про те, як сильно слухання не лише Святого Письма, а й також об’єднаного крику землі та убогих, освітлює наш розум і наші почуття, вчиняючи нас здатними “видобувати на денне світло укриті речі (Божі)” та бути даром для “всіх дітей Церкви” і світу.
Генеральний міністр Ордену: провідник, сповнений ентузіазму
2 лютого 1257 року, у віці близько 40 років, життя святого Бонавентури докорінно змінилося. Під час капітули у церкві Ara Caeli у Римі, де зібралося близько сотні монахів, що представляли тридцять три провінції Ордену, було обрано – також відповідно до пропозиції генерала Яна з Парми, який залишав свою службу – брата, який перебував у Парижі і не брав участі у капітулі: Бонавентуру з Баньореджо.
Від самого початку він зрозумів, наскільки великий тягар доведеться взяти на себе: керувати 30 000/35 000 братів, розпорошених по всій Європі, від Англії до Монголії/Китаю та Північної Африки. Такий швидкий ріст, разом із виникненням складних та глибоких культурних відмінностей в Ордені, спричинив серйозні проблеми, які треба було вирішувати з великою обережністю та відданістю.
Це занепокоєння можна було прочитати вже з його першого циркулярного листа, написаного одразу після обрання у квітні 1257 року. Бонавентура, окрім заклику братів до навернення розуму і серця у різних питаннях міноритського життя, хотів пригадати їм про їхнє покликання в Церкві: що мусять “бути дзеркалом цілковитої святості” (Lettera I, 1, в: Opere di san Bonaventura: Opuscoli francescani/1, том XIV/1, Рим, 1993, с. 113). Серед різних недоліків, зазначених Генеральним міністром у цьому листі, один, здається, все ще актуальним. Він писав, що ми маємо “схилити братів наших ледачих до роботи”.
Аби посприяти оновленню якості життя, Бонавентура написав два важливі тексти на прохання генеральних капітул. Перший з них – “Генеральні конституції” – представлений і затверджений у 1260 році на капітулі в Нарбонні, у яких автор об’єднав, упорядкував та доповнив багато неузгоджених правових норм, які Орден надавав собі протягом багатьох років, починаючи з 1239. На наступній капітулі, яка відбулася у 1263 р. в Пізі, згромадження братів прийняло і надало офіційного характеру другому твору Бонавентури: двом життєписам святого Франциска – “Життєпис більший” (Legenda maior) і “Життєпис малий” (Legenda minor), які мали стати для всіх єдиним, основним і остаточним тлумаченням життя і святості Франциска. Завдяки обом вищезгаданим творам, юридичному та агіографічному, Бонавентура запропонував братам двоякий і взаємодоповнюючий набір вказівок: правові норми для застосування та модель життя для наслідування.
Називати Бонавентуру “другим засновником Ордену”, хоч і видається перебільшенням, але певна крихта правди у цьому є. Своїми тривалими діями на посаді генерального міністра він надав остаточну ідентичність братам меншим, підтверджуючи та пояснюючи їхню подвійну місію: рішучу відданість євангелізації та дбайливу вірність своєму власному міноритському покликанню. В обох аспектах постать святого Франциска була вирішальним орієнтиром: його святість була гарантією їх належного виконання. Бонавентура проголошує цю істину з великою повагою у пролозі до своєї Legenda maior, де Франциск описується як Божий посланець, що гідний любові Христа, та поставлений як приклад досконалого наслідування Христа (пор. 1 B, Prolog 2). Коротко кажучи, будучи генералом Ордену, він з відвагою та присутністю духу взявся за це делікатне завдання: зберегти елементи ідеалу перших братів, поєднуючи їх із розвитком ідентичності Ордену, який сильно і широко займався душпастирською та культурною діяльністю для популяризації віри і християнського життя.
Також варто згадати ще два “францисканські” твори святого з Баньореджо. У 1260 р. він склав “Регулу для новіціантівˮ, де, серед іншого, нагадував тим, хто хоче прийняти це життя, що “добровільна бідність є найліпшим фундаментом всієї духовної споруди”. Другий текст – обширна та багата збірка “Недільних проповідей” (1267‑1268 рр.). Усвідомлюючи недостатню підготовленість братів виконувати місію проголошення слова, Бонавентура, через свої проповіді хотів не тільки пригадати їм про важливість цього завдання, а також запропонувати інструмент, який міг би допомогти їм краще виконувати це служіння.
Вважають, що під час перебування на посаді генерального міністра Бонавентура провів чверть свого часу, мандруючи дорогами Європи. Його подорожі, як аніматора та провідника Ордену закінчилися 23 травня 1273 р., коли Григорій X призначив його кардиналом і єпископом Альбано, водночас просячи його взяти участь у підготовці II Ліонського собору, який мав розпочатися у травні наступного року. З цієї причини також був скликаний надзвичайний капітул генеральний у Ліоні, щоб приступити до виборів наступника Бонавентури на чолі Ордену. Ним став Ієронім з Асколи, майбутній Папа Микола IV. Через два місяці, під час тривання собору, Бонавентура залишив цей світ у неділю вранці, 15 липня, аби приєднатися до Того, кого шукав усім серцем і розумом. Його похорон відбувся наступного дня. Соборні акти записують цю подію, описуючи Бонавентуру такими словами: “Чоловік добрий, милий, побожний і милосердний, сповнений чеснот, коханий Богом і людьми… Бо дав йому Бог таку ласку, щоб усі, хто бачив його, були сповнені любові, яку їхні серця не могли б приховати”.
Як генеральний міністр, він залишив нам чітке та сильне свідчення: повну запалу турботу про Орден, якому виявляв увагу з огляду на святу пам’ять про Франциска Ассізького як найвищу міру вірності міноритському покликанню та душпастирському зобов’язанню.
У цьому сенсі Бонавентура як “міністр” запрошує нас ставити питання про наше почуття приналежності до Ордену, заохочуючи нас жити в ньому як у дарі, отриманому від Бога, і водночас, як у обов’язку, який належить разом реалізовувати для добра Церкви і світу.
Містик любові: почуття, вершина пізнання
Бонавентуру запам’ятала історія понад усе як містика – більше, ніж як генерального міністра та вчителя – і до такої міри, що Лев XIII назвав його “князем містичного богослов’я”. З цим важко не погодитись. Для Бонавентури саме в містиці доповнюється також дорога душі, застосована до віри, як і сенс приналежності до Ордену міноритів, бо в обох випадках мета завжди одна: “скуштувати” Бога.
У цій мандрівці орієнтиром Бонавентури є, безперечно, містична подія стигматів святого Франциска: “Жар серафітських прагнень здіймав його до Бога, а милість співчуття перемінювала в Того, хто хотів бути розп’ятим від надмірної любові” (1 В 13, 3).
Перед питанням про те, які процеси дозволяють “досвідчити Бога”, Бонавентура, також опираючись на власний досвід, пропонує приголомшливу відповідь, запропоновану наприкінці свого знаменитого твору Itinerarium mentis in Deum: “І якщо ви хочете знати, як це відбувається, просіть благодаті, а не знання, не розуму, (…) не світла, а вогню, що проникає до глибини і жаром почуттів та невимовною милістю цілковито занурює нас у Бозі” (Itinerarium VII, 6).
Однак цей процес базується на антропологічних припущеннях. Отже, людина – це “істота прагнень” (vir desideriorum), що природно прямує до єдиної і остаточної мети, тільки тої, яка може задовольнити її пошуки – Бога. Сам Бонавентура був людиною прагнень: чи то на службі Ордену, чи то в академічному викладанні, чи в проголошенні Євангелія, його спонукало прагнення до споглядання Розіп’ятого Христа, найвищої точки відліку для думок про Бога і для любові Бога. Тільки у Ньому криється джерело насолоди, яке повинно зігріти серце і розум кожної людини: надмір любові, з якою Він вирішив бути розіп’ятим. Охоплені та захоплені тією любов’ю, ми “проваджені до Бога”: “з Христом розп’ятим перейдемо від цього світу до Отця” (Itinerarium VII, 6). У цій зворотній подорожі серця, у цій містичній Пасці, Христос є посередником не тільки таїнства Трійці, але й динаміки людського серця, яке прагне Бога: Христос є єдиним Посередником, який “веде людей назад до Бога” (De reductione, 23).
На підставі цих підказок, ми можемо зрозуміти, що містицизм Бонавентури є принципово реляційним, орієнтованим на Іншого. Це дорога до Бога через людське тіло Того, хто через надлишок любові став одним із нас, аби вчинити нас єдністю з Богом.
Бонавентурівський містицизм тому можна порівняти з людською подорожжю, що супроводжується людською сутністю Христа як єдиною дорогою до Отця. Отже, у його христологічній пропозиції містичної дороги, реалізуються слова, якими Франциск Ассізький відкриває “Незатверджену регулу”: “Життя і правила братів полягають у тому, щоб дотримуватися вчення та наслідувати приклад Господа нашого Ісуса Христа” (1 Reg 1, 1), Того, хто став Словом, що стало тілом і було розіп’ятим.
В одній із різдвяних проповідей Бонавентура подає два моменти життя Христа, показуючи їхню довершеність та гармонію: “Аби вчинити досконалий мир, найвірніший Посередник насамперед віддав себе людству в Народженні, а потім жертвував себе цілковито Богові задля добра людства у Страстях”. Бачачи, і з вірою припавши до тої втіленої тайни і розіп’ятої любові, людина втілює свою дорогу, оживлена та підтримувана Духом Святим: “Її не отримує ніхто, коли не прагне, а прагне тільки той, кого проникає вогонь Святого Духа, той вогонь, який Христос зіслав на землюˮ (Itinerarium VII, 4).
Дар Духа, який уможливлює здійснення містичної Пасхи, однак не оберігає людину від труднощів дороги. Оскільки досвід Бога закладає пошуки та приготований поетапним процесом і у певному порядку. Аскетико-містичні твори Бонавентури містять пропозицію методики, за допомогою якої ви можете тринувати це прагнення і пошук. Згадаймо лише два тексти: “Дерево життя» (Lignum vitae) і “Три дороги” (De triplici via). У першому з них у центрі – емоційне споглядання Христа, об’явленого на дереві життя, яким був хрест; у другому ми отримуємо медитацію над трьома моментів людського досвіду, потрійної дороги, на якій ви можете закуштувати, насамперед, спокою (через очищення прагнень), потім правди (через просвітлення інтелекту) і, нарешті, любові (через Духа, який запалює душу, щоб з’єднати її у розп’ятій і зарученій любові з Христом).
Тому Бонавентура нагадує нам, що людина є істотою “прагнучою”, покликаною рухатися до Того, хто надає всьому унікальність, правду і красу.
Але чи на цій дорозі щоденної зустрічі з Тим Єдиним, якого достатньо самого, часто не буває ризику “розсіяності”, відволікання від Нього, аби бути “розкиданим” у багатьох напрямках, бути розсіяним у многоті?
Як часто ми досвідчуємо ту “розсіяність”, де ми втрачаємо Ціле, плутаючи Його з частинами?
Натомість Бонавентура нагадує нам, що все має сенс і цінність, коли допомагає нам досягти того єдиного, що нам дійсно потрібно: “бути провадженим до Бога”. Чи святкування восьмисотої річниці стигматів святого Франциска у 2024 році не має бути часом нагадати собі про найважливіше і найістотніше того, завдяки чому можемо віднайти все інше по-новому і в повноті?
Закінчення: потрійна спадщина, яку залишив нам Бонавентура
У липні 1274 року Бонавентура закінчив своє життя, позначене щедрістю та запалом у трьох сферах, які водночас становлять для нас конститутивні аспекти нашого чернечого покликання, які слід “медитувати” – як заохочував нас на початку Павло VI – “старанно і ретельно”.
Як вчитель теології Бонавентура вчить нас дороги мудрого розуму, завдяки якому можемо відійти від непроглядної темряви “неосяжної глушини” до глибшого розуміння нашої віри (освячення), видобуваючи її світло денне “укриті речі”. Він, як міністр Ордену, нагадує нам про зобов’язання вчинити з нашого життя свідчення, оживленого готовністю до оновлення (очищення), так, щоб навіть у кардинально різних часових і культурних обставинах, наше життя братів менших залишалося “сяючим дзеркалом святості”. Як містик він показує нас центр, з якого все виходить і в якому все збулося, а саме Христа розп’ятого, бо Він дає нам “вогонь Святого Духа” з хреста, завдяки чому ми досягаємо нашої кінцевої мети: “бути перенесеним” і “переміненим у Бога”, Єдиного, хто наповнює все і вчиняє все добрим і дає всьому красу.
Із побажаннями миру та усілякого добра
бр. Массімо Фузареллі, OFM
Генеральний міністр
бр. Карлос Альберто Тровареллі, OFM Conv
Генеральний міністр
бр. Роберто Генуін, OFM Cap
Генеральний міністр
бр. Аманда Трухільо Кано, TOR
Генеральний міністр
