о. КВІРІКО ПІГНАЛЬБЕРІ (Quirico Pignalberi) †18.07.1982

Квіріко Пігнальбері народився 11 липня 1891 р. в Серроне (провінція Фрозіноне в Італії) і був останнім із п’яти дітей Еджідіо і Катеріни Проєтті. Був охрещений наступного дня після народження в костелі Пресвятого Серця Ісуса в Ла Форма, а таїнство миропомазання, за тодішнім звичаєм, прийняв у віці двох років.
Маючи 17 років, Квіріко вступив до Ордену Братів Менших Конвентуальних і розпочав новіціат у місцевості Загароло. 14 листопада 1909 р. склав перші обіти, а після закінчення ліцею поїхав до Рима, де спершу закінчив курс філософії в Папському Григоріанському Університеті, а потім – курс теології на Папському Факультеті св. Бонавентури.
Під час навчання Квіріко проживав у міжнародній колегії Ордену, де познайомився з молодим кліриком Максиміліаном Марією Кольбе. Майбутній святий відносився до нього з повагою та приязню, і запропонував стати одним із співзасновників Лицарства Непорочної.
10 серпня 1917 р. Квіріко прийняв пресвітерські свячення. Так само, як й інших священиків, під час І Світової війни його скерували до відділу санітарів і відіслали на другу лінію воєнного фронту до провінції Тревізо.
Після закінчення війни о. Квіріко був скерований до спільнот Ордену, спершу до Капраніки, а згодом до Каве, де він був вихователем семінаристів.
У 1925 р. його призначили наставником братів з новіціату в Баньйореджіо. Звідти францисканець поїхав до монастиря св. Лаврентія в Пігліо, де виконував обов’язки настоятеля. Будучи вихователем, о. Квіріко приготував до францисканського життя цілі покоління молоді, даючи передусім свідоцтво святості життя. Через готовість проголошувати проповіді та вислуховувати сповіді, його постійно запрошували єпископи і настоятелі зі сусідніх місцевостей.
Наслідуючи святого засновника Франциска, о. Квіріко провадив суворе, вбоге і аскетичне життя, постійно віддаючись молитві та занурюючись у роздуми.
Під час зустрічей завжди вставав так, щоб його не зауважили, або щоб не перешкоджати іншим. Намагався не виступати з публічними промовами, але, за необхідності, робив це делікатно та помірковано, хіба що треба було встати на захист правди, тоді він говорив із запалом, із завзяттям наполягаючи і не поступаючись. Не хотів, щоб його фотографували. Часто працював на полі та в саду, але, не зважаючи на це, мав завжди охайний вигляд.
О. Квіріко захоплювався ремонтуванням годинників, але це хоббі він перетворив на служіння, безкоштовно допомагаючи тим, хто до нього звертався. Замилування „точною” технікою привело його на європейську виставку різдвяних шопок у Мілані, на якій він, після презентації свого витвору, отримав нагороду.
За час свого служіння з місцевості Пігліо о. Квіріко виїжджав лише двічі: у 1958 р., коли в 100-ту річницю об’явлень Матері Божої здійснив паломництво до Лурда і в 1971 р., коли взяв участь в урочистих заходах після беатифікації о. Максиміліана Марії Кольбе в Кракові, Непокалянові та концентраційному таборі в Ашвіц.
Францисканець не мав дуже міцного здоров’я, а в старшому віці був ослабленим через хвороби. У 1967 р., будучи вже інвалідом, він відзначив 50-ту річницю пресвітерських свячень.
Останні 15-ть років свого життя о. Квіріко провів у будинку опіки, жертвуючи своє терпіння Господу Богу. Помер 18 липня 1982 р. в Анціо у віці 91 рік. Спершу був похований у родинному склепі в Серроне, але 30 березня 1985 р. його тіло перенесено до каплиці Пресвятого Серця Ісуса у монастирі св. Лаврентія в Пігліо.
У міру поширення культу серед вірних, 11 лютого 1992 р. о. Амброджіо Санна OFMConv, відповідальний за приготування та ведення беатифікаційного процесу, звернувся до єпископа Данте Берніні, ординарія дієцезії, на території якої помер францисканець, із проханням, щоб процес зачислення о. Квіріко до лику блаженних відбувся в місці, де монах служив близько 50 років.
3 березня 2016 р. папа Франциск оголосив декрет, який визнає о. Квіріко Пігнальбері OFMConv шановним Слугою Божим.

бр. ЛУЇДЖІ ЛО ВЕРДЕ (Luigi Filippo Lo Verde) + 12.02.1932

 Брат Луїджі народився в 1910 році в Тебурбі (Туніс), куди його батьки емігрували з Палермо в пошуках роботи. Батько працював будівельником, а мати управляла продуктовим магазином. Вже через кілька місяців батьки та вся родина повернулись до рідного міста. Тутвін швидко вчився пізнавати Ісуса, оскільки його оточення було глибоко релігійним і сприяло його підготовці до першого причастя та сповіді у віці більш як шість років.
Відзначався природною схильністю до тихої і самотньої молитви, часто на природі, якою він був захоплений. Тож ніхто не був здивований і ніхто не суперечив, коли у віці 12 років він оголосив, що хоче вступити до семінарії, а навіть йому порадили спочатку статиміністрантом в соборі в Палермо, потім в ораторії св. Філіпа Нері.
У той день, коли він отримав біографію св. Франциска Ассизького, він зупинився посеред читання і вигукнув: „Досить, це моє місце!” Тато був готовий прийняти його рішення стати монахом, але мама ні, оскільки була занадто прив’язана до свого молодшого сина. І саме він змусив її погодитися, залишивши на її свято свій лист під тарілкою. Цим листом мати була так глибоко зворушена, що дозволити йому виїхати. Тим, хто запитував його про мотив, він просто відповідав: „Я стаю монахом, щоб стати святим„.
15 жовтня 1922 р. вступив до монастиря в Муссомелі, а через рік отримав францисканський габіт, після чого відправився до семінарії в Монтеваго поблизу Агрідженто, ніколи не забуваючи про причину, яка привела його в монастир: „Щоб стати святим, великим святим ”. Маємо цінне свідчення його духовного керівника о. Пеллегріно КАТАЛАНО щодо цього періоду, в якому він описує його якзразок монаших чеснот„, і наголошує, що у цього хлопчини, який лише кілька років раніше став живим сріблом, „вирізняється безмежний послух, майже дитяча простота, любов до Євхаристії, до Хреста, до Пресвятої Матері. Отже, „ті, хто перебуває поруч з ним і бачить його, навіть миряни, сповнені захоплення„.
Багато зусиль мусів прикласти цей молодий монах, щоб навчитись контролювати своєю експансивною вдачею та опанувати своїм неспокійним і бурхливим характером.
Складність у практикуванню аскетизму, ще до того, як йому було 16 років, спричинила важка анемії, а також постійна мігрень, яка надовго ослаблювала його і робила нездатним докладати навіть найменших зусиль у навчанні. Однак, це фізичне безсилля незменшило його завзяття та духовного піднесення, так і те, що настоятелям довелося не раз втручатися, щоб переконати його пом’якшити свою сувору покуту і обмежити довгі години, проведені в молитві.
Тим часом хвороба прогресувала, з дуже короткими паузами, які використовувались для продовження навчання, проходження новіціату та складання тимчасових обітниць в кінці 1927 р. Наступного року він повернувся до Муссомелі, де пройшов болісний період, в якомувідчував, що стаєпустелею духовної сухості„. Його переслідували нічні кошмари і частіспокуси, що виявляло боротьбу злих сил, щоб знищити постійне прагнення до святості в його серці. Захищався від кошмарів і жахливих чудовиськ, які порушували його сни, вдаряючи себе монашим поясом і вимовляючи молитву Радуйся Марія.
Після переїзду до монастиря в Палермо його здоров’я трохи покращилось. Там вінотримав тонзуру і нищі свячення. Хвороба остаточно вразила брата Луїджі 15 жовтня 1931 р. у нього вдома, де він відвідував батьків. Наступні чотири місяці він був прикутий до ліжка. Помер 12 лютого 1932 р., шепочучи: „Який солодкий перехід до неба!” З 16 травня 1992 р. його останки були розміщені у парафіяльному костелі Найсвятішого Серця Ісуса в Палермо.
Процес беатифікації проводився з 30 березня 1985 року по 19 жовтня 1988 року в єпархіальній курії в Палермо, а його юридичну чинність конгрегація визнала 21 лютого 1992 року. Positio (доповнене в 1997 р.) було розглянуте 8 травня 2014 р. конгресом богословських консультантів, який, отримавши необхідну інформацію від монашої постуляції, підтвердив героїчність чеснот. Декретом Папи Римського Франциска від 14 червня 2016 р. Слуга Божиймає право на титулпреподобного. На цей час молимось про його швидку беатифікацію.

o. АНТОН ДЕМЕТЕР (Anton Demeter) † 20.12.2006

Отець Антон народився 17 вересня 1925 р. в Румунії. Відразу після закінчення початкової школи розпочав навчання в нижчій семінарії. Згодом вступив до францисканського новіціату (1945-1946), а потім вивчав філософію та теологію в Академії св. Бонавентури в Луїзі-Келугера. Коли в 1949 р. комуністичний уряд припинив існування усіх монаших згромаджень та конфіскував їхню власність, він повернувся до своєї родини. Після двох років праці бухгалтером на заводі зголосився до вищої духовної семінарії в Алба – Юлія, де закінчив останній рік навчання теології. 29 червня 1953 р. був висвячений на священника.
Виконував функцію вікарія парафії спочатку в церкві в Прежешті, а згодом у католицькому соборі св. Йосипа в Бухаресті. Менш ніж за п’ять років, у ніч на 20 серпня 1958 р. його заарештували та після суду-фарсу засудили на 20 років каторжних робіт за звинуваченням у прищепленні дітям та молоді містично-релігійного виховання, а також змови проти суспільного порядку. Після кількох днів ув’язнення обвинувачувачі намагалися змусити його звинуватити інших священників. Після сильного протистояння його вдарили молотом по хребту, через що протягом дуже короткого часу його спаралізовало. Хоча він був  важко хворий і не був в змозі робити жодних фізичних зусиль, його на кілька років відправили до двох таборів важкої праці. З метою більшого його приниження, його змушували ходити на четвереньках на своєрідне місце страти, де інші в’язні виконували призначену працю, на яку він також був визначений, і яку він не міг виконати за станом здоров’я.
У 1963 р. його помилували і змусили оселитися в парафії в Оцелені (Молдова), де, незважаючи на багато обмежень з боку комуністичної влади, він намагався прийняти і вислухати всіх, хто звертався до нього в різних потребах. У 1979 році, після виходу на пенсію за станом здоров’я, він оселився в будинку, придбаному біля парафіяльної церкви в Бартічешті. Лише в 1993 році він отримав від настоятелів декрет, яким його скеровували до монастиря св. Франциска в Романі, де в недавнозбудованій нижчій семінарії та богословському інституті він виконував функцію сповідника і духовного отця молоді. Кожного дня, будучи дуже затребуваним людьми різних конфесій, він приймав численні натовпи, даючи всім поради та духовну розраду.
Отець Антон помер ввечері 20 грудня 2006 року у віці 81 року, 47 з яких перебував в інвалідному візку.
У вівторок, 29 листопада 2016 року, на свято Всіх Святих Серафимського Ордену, у каплиці Францисканського Богословського Інституту в Романі (Румунія) розпочався єпархіальний етап процесу беатифікації Слуги Божого о. Антона Деметра (1925-2006) з провінції св. Йосипа, Нареченого Пресвятої Діви Марії.

єп. РАФАЛ КЕРНИЦЬКИЙ (Rafał Kiernicki) † 23.11.1995

Отець Рафал Владислав Керницький народився 3 травня 1912 р. в с. Кулачківці, Коломийського повіту, Станіславського воєводства.  У 1930р. вступив до Ордену  Братів Менших Конвентуальних і розпочав новіціат у Лагевніках біля Лодзі. Філософію та теологію вивчав у Кракові та Львові. У 1939 р. був висвячений на священника.
Під час Другої світової війни був капеланом підпільної польської армії. У 1944 році був заарештований радянською владою і вивезений до кількох трудових таборів. Там здійснював підпільну душпастирську діяльність: відправляв Євхаристію, уділяв Таїнства, організовував Братство св. Розарію, проводив релігійні навчання, а своєю глибокою вірою підносив дух у колег та відновлював в них втрачену надію.
У квітні 1948 р. повернувся до Львова і розпочав свою працю у Катедрі. Протягом 47 років, повних невтомної праці, відречень  та різних утисків з боку радянської влади, Катедра стала для нього найважливішим місцем, справжнім домом, адже він тут проводив весь свій час. В 1949 р. перейняв у Катедрі обов’язки настоятеля.
Через 10 років радянська влада заборонила йому виконувати душпастирські функції на 8 років. В цей час працював сторожем у Стрийському Парку, потім вантажником, врешті сторожем у туберкульозному диспансері Львова. Тим не менш, він продовжував таємно вести апостольську діяльність у Львівській архієпархії.
Його життєвою пристрастю було роздавати Боже Милосердя через Таїнство Сповіді. Щоденно проводив у конфесіоналі багато годин. З пастирським служінням він таємно відвідав десятки міст Західної України. Також співпрацював з греко-католицьким духовенством, яке діяло в підпіллі. Отець Рафал був співорганізатором створення таємних жіночих монастирів. Також займався благодійністю.
У 1991 році отець Рафал Керницький був призначений Іваном Павлом II єпископом-помічникомЛьвівської архієпархії.
Ставши єпископом, продовжував жити так само, залишаючись настоятелем Львівської катедри до своєї смерті. Помер 23 листопада 1995 року.
4 травня 2012 р. розпочато його беатифіквційний процес.

о. МАРТИН БЕНЕДИКТ (Martin Benedict) † 12.07.1986

Слуга Божий народився в Румунії в 1931 р. У вересні 1945 р. поступив до нижчої францисканської семінарії, де навчався три роки. Через переслідування Католицької Церкви та націоналізацію шкіл йому довелося закінчити освіту в ліцеї Бакау. Пізніше розпочав навчання на медичному факультеті в Іаші, який закінчив у 1957 році.
Він був лікарем до самої своєї смерті. У 1972 році в нього виявили захворювання  товстої кишки. Лікарі вважали, що скоро помре. Однак він подолав свою хворобу, а його видужання всі визнали задиво.
Він підтримував зв’язок з францисканцями (Орден Братів Менших Конвентуальних), особливо з о. Георгом Патрашу, і вирішив розпочати підготовку до монашого життя та священства. Під керуванням міністра румунської провінції який діяв у підпіллі, він таємно відбув свій новіціат, і у 1976 р.склав тимчасові обіти та у 1979 р. склав вічні обіти.  14 вересня 1980 р. він був висвячений на священника.
Отець Мартин продовжував працювати в лікарні лікарем, приховуючи від таємних працівників міліції, що він монах і священник. Щодня відправляв Святу Месу у своєму помешканні, де мавневелику каплицю. Через перебування у постійній молитві вірні називали його „лікарем, який багато молиться”, і, бачачи його доброту і ревне служіння, вони говорили, що він є „наш отець лікар”. Він дбав не лише про фізичне здоров’я пацієнтів, а й про їхнє духовне життя, заохочуючи до молтви, сповіді та врегулювання питань, пов’язаних з укладенням таїнства шлюбу. Перш за все боровся з проведенням абортів і відстоював людську гідність особи та її невід’ємні права. Незважаючи на ворожість тодішнього комуністичного режиму, він також підтримував будівництво кількох церков.
Під час паломництва до Риму на беатифікацію румунського капуцинського монаха бр. Геремія да Валакхія, що відбулася 30 жовтня 1983 р., взяв участь у Святій Месі як „світська особа” і прочитав один із намірів молитви вірних, додавши при цьому від себе кілька слів, що насторожило розвідувальні служби, що слідували за ним. Він був визнаний священником таємною поліцією і з того часу почалося переслідування, що призвело до смерті 12 липня 1986 р.
Через рік після його смерті вода з криниці поруч з будинком у рідному місті почала пахнути та смакувати, як троянди. За дуже короткий час місто Гальбені стало місцем паломництва, і такий розвиток подій викликав серйозну стурбованість у секретної поліції. Появлялись свідчення багатьохчудесних зцілень, і люди почали з довірою молитися через заступництво отця Мартина і просити його про допомогу та необхідні ласки.

єп. КОСТЯНТИН МАДЗЬЄРІ (Constantino Mazzieri) † 19.08.1983

Слуга Божий Франциск Костянтин Мадзьєрі народився 25 березня 1889 р. в містечку Аббадіа в Озимо, Італія.
У Кастельфідардо він познайомився з братами меншими конвентуальними, які служили в церкві св. Франциска. Таким чином зростало його покликання до францисканської родини.
До ордену вступив 6 квітня 1904 р. Після річного випробування в 1905 р. склав тимчасові монашіобіти. Протягом наступних років, до 1911 р., він навчався у гімназії, а потім вивчав філософію та теологію. У 1909 р. склав вічні обіти. У 1912 р. прийняв дияконські свячення, а пізніше в цьому ж році був висвячений на священника. Першим покладеним на нього обов’язком була роль вихователя молоді у францисканській семінарії в Республіці Сан-Марино. Через п’ять років його призначили настоятелем семінарії, а потім – секретарем провінції.
У 1930 р. разом з групою братів виїхав на місію до Північної Родезії (нині Замбія). Бувнастоятелем францисканської місії, виявляючи велику віру, мудрість та відвагу в організації цього нового монастиря. У 1938 р. указом Святого Престолу місія була підвищена до статусу апостольської префектури, а Слугу Божого призначено апостольським префектом. У 1949 р., після 11 років виконання цієї функції, він став апостольським вікарієм у Ндолі (Замбія). Через десять років, в 1959 р., місія була реформована в єпархію і Костантин став першим єпископом Ндоли.
Коли через свій вік залишив посаду, і 24 квітня 1966 р. новий ординарій єпархії прийняв управління в єпархії, то єпископ Костантіно попросив, щоб він міг залишатися звичайним місіонером і перенісся до місії св. Терези в Ібензі (Замбія).
В останні роки свого життя, як звичайний монах, він був готовий виконувати будь-яку роботу. У житті спільноти був прикладом для інших монахів, стимулом зануритися у глибоку молитву, до індивідуальної праці та до побудови братерської єдності.
Помер 19 серпня 1983 року, готуючись брати участь у церковних молитвах.