Ніколи не забуду цього пробудження 24.02.2022 року, 04.53 год. Кілька телефонних дзвінків одночасно, від знайомих, родини і друзів, кожен запитує, чи ти живий. Так я дізнався про початок війни. Відкрив вікно і вперше почув сирену повітряної тривоги. Продовжуючи чути цей звук, відчуваю, що для мене він походить з пекла, відхлані людської ненависті і терпіння.
О п’ятій ранку вся спільнота прокинулась не для молитви, але всі, з острахом, зустрілися перед телевізором і в тиші дивилися новини про початок війни, і про те, що потрібно робити у різних ситуаціях. Ми почули перші повчання. Відбувся перший капітул. Хто залишається? Хто виїжджає? Що потрібно спершу зробити? Двох братів залишається, один виїжджає. Друга частина капітулу являла собою закривання підвальних вікон бетоном, бруківкою, цеглою, і приготування місця, куди будемо втікати – котельні в підвалі під сходами, яка є найбезпечнішим місцем. Після того, як один із братів виїхав до Більшівців, я з настоятелем поїхали до міста. Такої паніки ще ніколи не бачив: великі черги людей біля аптек, банків і магазинів. Нестача хліба і води. Перший досвід, що саме під час війни є найважливішим: хліб і вода. Люди розкуповують усе і біжать додому. Перша ніч у підвалі, тому що в монастирі, який знаходиться на останньому поверсі – небезпечно; виключене світло в цілому місті: у такий спосіб люди ховалися від ворожої авіації.
Новий день – нові заклики. Першими почали приходити безпритульні люди, яких, впродовж 15 років, ми кормимо двічі на тиждень в нашому монастирі. Просячи про їжу вони казали, що хліба немає навіть у смітнику. У деяких магазинах є, проте дуже мало. Знайти хліб, – 10 буханців, – вдалося через кілька днів. Наш парафіянин, пан Андрій Маренич, домовився з пекарнею про 20 буханців хліба на тиждень для нас. Ми відновили роботу кухні для безпритульних, і до сьогодні кормимо понад 50 осіб двічі на тиждень.
Другим закликом для нас, окрім молитви, є матеріальна допомога парафіянам: продуктами, ліками і грошима. Першим, хто фінансово нам допоміг, був о. Станіслав Кава, наш кустош. За отримані кошти ми купили продукти для парафіян, найбіднішим допомагали також грошима. У важку хвилину, коли наша волонтерка Наталія була сильно побита: поламані ноги і руки, травма черепа, кустош теж допоміг купити імплант і ліки. Підтримку від братів з управління кустодії ми досвідчували і продовжуємо досвідчувати надалі, дуже часто для нас це єдине джерело допомоги.
Третім закликом є біженці з Харкова, Ізюма, Енергодара і інших міст. У нас в Кременчуці було їх близько 100 000 осіб. Зранку до дверей постукав молодий тридцятилітній хлопець і сказав: «Отче, ми втекли з Харкова і не маємо що їсти». Я подумав собі: наскільки важка ситуація – залишити все, втікати і не мати навіть що їсти. Поділився продуктами з монастиря. Наступного дня молодий чоловік, якого звати Євгеній, прийшов разом із дружиною подякувати, і запропонував допомогу. Люди не переставали приходити, серце не дозволяло відмовити в допомозі, продукти закінчувалися. Перші харчі вислали нам браті зі Львова. Ми звернулися до Карітасу нашої дієцезії, що хочемо відкрити пункт допомоги. Через кілька днів приїхав перший тір – 30 тон продуктів харчування. І парафіяни, і біженці дуже раділи. Війна навчила нас, францисканців, що нелегко розвантажити тір, заповнений харчами. Продукти з тіру роздавали впродовж двох тижнів, і роздаємо надалі. Ми роздали близько 11 тірів харчів. Підгузки і їжа для дітей – це велика радість для самотніх матерів. Коли роздаєш їжу під час війни, відчуваєш, що ділишся життям, показуючи, що людська доброта є, часто, останньою надією для людей, які втратили все. Євгенія, який прийшов першим, ми прийняли на роботу при монастирі.
З біженців і парафіян настоятель монастиря сформував групу волонтерів, які щоденно допомагають потребуючим. Вони теж, за власним бажанням, служать безпритульним. Також для дітей біженців ми організовуємо забави і розваги, терапію і відпочинок, а взимку була зустріч зі св. Миколаєм. Завдяки допомозі кустоша ми є в процесі створення світлиці для дітей біженців, де малеча, перелякана війною, зможе відпочити, розвинути свої здібності і захоплення.
Кустош, разом із управлінням кустодії, забезпечив нас котельнею на дрова, сонячними батареями, тепловим насосом, генератором. І зараз, навіть коли ціле місто не має світла, у нас воно є, і з цього користають не тільки брати: ми відкрили «Пункт надії», де люди мають змогу зігрітися, зарядити мобільні телефони, випити теплого чаю, і, дякувати Богові, маємо хліб.
Найважчим є те, що не знаємо, коли ця війна закінчиться, коли наступна ракета влучить в наше місто, не знаємо нових закликів, знаємо одне: допоки маємо час, будемо робити добро! Навіть під час війни.
