Фрагмент катехези папи Бенедикта XVI, присвяченої св. Антонію з Падуї, і зачитаної під час генеральної аудієнції 10 лютого 2010 р.
Св. Антоній Падуанський є одним із найбільш видатних святих в усій католицькій Церкві, якого вшановують не тільки в Падуї, але у всьому світі. Вірні оточують любов’ю образи та фігури, які зображають його з лілією, символом чистоти, або з Дитятком Ісус на руках – на згадку об’явлення св. Антонія, чуда, про яке говорять деякі письмові джерела.
Апостольська діяльність в Італії та Франції була настільки інтенсивною і дієвою, що до Церкви повернулося багато людей, які від неї до того віддалилися. Антоній був першим учителем богослов’я ордену братів менших. Він започаткував основу францисканського богослов’я, яке згодом почали розвивати інші відомі мислителі, а осягнуло воно найвищої вершини у св. Бонавентурі з Баньореджо і бл. Дунсі Шкоті.
Антоній був відомим проповідником у францисканському ордені. Падуя, яка його щиро і шанобливо прийняла, продовжує оточувати любов’ю та пошаною. Папа Григорій ІХ, який, вислухавши його проповідь, назвав Антонія „Ковчегом Завіту”, зарахував його до лику святих у 1232 році – рік після його смерті – також завдяки численним чудам, які сталися за його заступництвом.
Під кінець свого життя Антоній написав два цикли „Проповідей”, під назвою „Недільні проповіді” і „Проповіді про Святих”, призначені для проповідників і викладачів богослов’я францисканського ордену.
У цих „Проповідях” він коментує фрагменти Святого Письма, які представлені в літургії, використовуючи патристично-середньовічну інтерпретацію чотирьох значень: літературного або історичного, алегоричного або христологічного, тропологічного або морального та анагогічного, яке має на меті (як ціль) вічне життя.
Сьогодні ми відкриваємо наново, що ці значення є виміром єдиного значення Святого Письма, і що слушною є інтерпретація Святого Письма через дослідження чотирьох вимірів його слова. Проповіді св. Антонія являють собою богословсько-гомілетичні тексти, що відображають живе проповідування, в якому св. Антоній показує автентичну дорогу християнського життя. Проповіді сповнені настільки великим багатством духовної науки, що папа Пій ХІІ у 1946 р. проголосив Антонія вчителем Церкви, присвоюючи йому титул „doctor evangelicus”, оскільки ці проповіді передають свіжість і красу Євангелія; сьогодні також ми можемо читати їх із великою духовною користю.
У „Проповідях” св. Антоній говорить про молитву як любовний зв’язок, в якому людина прагне з блаженством розмовляти з Господом, а це породжує невимовну радість, яка лагідно огортає душу, котра молиться. Антоній нагадує нам, що для молитви є потрібною тиша, яку не слід ототожнювати з відірваністю від зовнішнього галасу, але яка є внутрішнім досвідом, в якому, через усунення турбот і всього того, що не дає зосередитись, людина прагне віднайти тишу в самій душі. Згідно з наукою цього видатного францисканського вчителя, молитва складається з чотирьох обов’язкових постав, які Антоній окреслює як: obsecratio, oratio, postulatio, gratiarum actio. Їх можна перекласти у наступний спосіб: відкриття з довірою серця перед Богом – це перший крок: не вистачить тільки зрозуміти Слово, але в молитві потрібно відкрити серце на присутність Бога; далі людина повинна щиро з Ним розмовляти, зауважуючи Його присутність у ній самій; потім, – що є дуже природнім, – слід представити Йому свої потреби; під кінець – прославляти Його та дякувати Йому.
У цьому навчанні св. Антонія про молитву ми бачимо одну із характерних рис францисканської теології, якої він був творцем: важливу роль відіграє в ній Божа любов, яка пронизує сферу почуттів, волі та серця, і є також джерелом духовного пізнання, яке перевищує всі інші. Тому що люблячи – ми пізнаємо. Антоній пише: „Любов є душею віри, робить її живою; без любові віра помирає”.
Лише душа, яка молиться, може вдосконалюватися в духовному житті: ось улюблена тема проповідей св. Антонія. Він добре знає слабкості людської природи, нашу схильність до гріха, а тому невпинно закликає до боротьби зі схильностями до хтивості, гордині, нечистоти, і до практикування чеснот убогості та жертовності, покори, послуху і чистоти. На початку ХІІІ століття, коли розвивалися міста і розцвітала торгівля, збільшувалася також кількість людей, які переставали бути вразливими на потреби ближніх. З цієї причини Антоній неодноразово звертав увагу вірним, щоб ті думали про справжнє багатство, багатство серця, завдяки якому людина стає доброю та справедливою, і, як наслідок, є в стані громадити те, що є скарбом у небі. „О багачі, – закликає він, – станьте приятелями […] бідних, прийміть їх до своїх домівок: це вони, убогі, приймуть вас пізніше до вічних помешкань, де панує мир зі своєю красою, довіра і безпека, достаток і спокій вічної ситості.”
Для Антонія, учня Франциска, у центрі життя і думок, діяльності й проповідування є завжди Христос. Це є другою характерною ознакою францисканського богослов’я – христоцентризм. Воно (богослов’я) із запалом роздумує та заохочує до роздумів над таємницею людської природи Господа, Ісуса Людини, а, особливо, таємниці народження Бога, який став Дитиною, віддав себе в наші руки: таємниці, яка пробуджує любов до Бога та вдячність за Його доброту.
Різдво Христове, головний момент в діянні любові Господа до людства – з одного боку, але також бачення Розіп’ятого, пробуджують в Антонію вдячність Богові та повагу до гідності людської особи, тому що всі, віруючі й невіруючі, можуть віднайти в Розіп’ятому та його образі сенс, який збагачує життя.
Св. Антоній пише: „Христос, який є твоїм життям, висить перед тобою, щоб ти вдивлявся в хрест, як у відображення. Там ти зможеш пізнати, наскільки смертельними були твої рани, яких жодні ліки не могли вилікувати, але тільки кров Божого Сина. Якщо ти уважно дивитимешся, ти зможеш усвідомити, наскільки великою є твоя людська гідність і вартість. […] У жодному іншому місці людина не зможе краще усвідомити своєї вартості, аніж як у відображенні хреста”.
Роздумуючи над цими словами, ми можемо краще зрозуміти, наскільки важливим є образ Розіп’ятого у нашій культурі, у нашому гуманізмі, який бере початок у християнській вірі. Саме тоді, коли дивимося на хрест, ми бачимо, – як говорить св. Антоній, – велич людської гідності та вартості людини. У жоден інший спосіб не можна зрозуміти, скільки вартує людина, тому що це власне Бог чинить, що ми є такими важливими, бачить, що ми є настільки важливими, що заслуговуємо на Його терпіння. А тому і всю людську гідність можна побачити у відображенні Розіп’ятого, а зі споглядання Господа завжди народжується визнання людської гідності.
Святий Антоній заохочує: „Якщо ти проголошуєш Ісуса, Він перемінює тверді серця; якщо ти Його взиваєш, Він облегшує гіркі спокуси; якщо ти про Нього думаєш, Він освічує тобі серце; якщо Його читаєш, Він насичує твій розум”.