бр. ЯКІВ БУЛГАРО (Giacomo Bulgaro) † 27.01.1967

Джакомо Булгаро народився 29 січня 1879 р. в Кортічель-Піве поблизу Брешії (північна Італія). Коли йому було 11 років, він переїхав до Брешії з родиною. У 1892 р. батько помер, залишивши матір із п’ятьма маленькими дітьми. Щоб матеріально допомогти матері, Джакомо почав працювати шевцем.
У 1897 р., коли Джакомо було 18 років, померла його мати. Без її контролю Джакомо зійшов з доброго з шляху. Перестав практикувати релігійне життя і попав у погану компанію. Через шість років, 8 грудня 1913 р., у свято Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, він пережив навернення. Він повернувся до юнацьких ідеалів та цінностей, в яких його виховали батьки.
Наступні 15 років він прожив як зразковий швець і свідок глибокої віри і побожності. Його бачили, як щоденно молиться по декілька годин у церкві св. Івана в Брешії. Він співпрацював зі своєю парафією, опікувався бідними дітьми, які не ходили до церкви. Надав допомогу найбіднішим.
Він був одним із найвідоміших людей Брешії в той час, поруч зі Слугою Божим о. Джованні Баттіста Зуабоні, Джакомо Монтіні та його сина Джованні Баттіста Монтіні, який згодом став папою Павлом VI.
У віці 50 років він приєднався до францисканців (Орден Братів Менших Конвентуальних). Його направили до монастиря св. Франциска Ассізького в Брешії, в якому він 30 років пропрацював на хвіртці монастиря. Він допомагав бідним, жебракам та нужденним. Терпляче і з великим старанням він ремонтував взуття для монахів і жебраків.
Він мав харизму глибокої молитви та послуху перед настоятелями в ордені. Останні роки свого життя він провів у своїй келії в монастирі у самоті. Він прожив майже 90 років. Помер 27 січня 1967 року, похований на місцевому кладовищі.
Лише після його смерті, коли були знайдені його записи, виявилося, що він мав багато містичних переживань. Робив ці записи за наказом сповідника. Вони були написані простою мовою, типовою для малоосвічених людей, але відзначались надзвичайною глибиною духу та глибоким розумінням таємниць віри.
17 листопада 1989 р. розпочався єпархіальний процес його беатифікації. У 1991 році зібрану документацію було передано до Конгрегації з питань святих у Римі. 28 квітня 1994 р. тіло брата Джакомо було перенесено до церкви св. Франциска в Брешії. Його могила – це місце молитви, до якого приходить багато паломників. Своїм життям і діяльністю уподібнився до св. Франциска Ассізького (1182-1226), саме тому його називають Poverrello (Бідняком) з Брешії.

о. ЄРОНІМ М. Б’ЯЗІ (Girolamo M. Biasi) † 20.06.1929

Слуга Божий Єронім Марія Б’язі народився 7 грудня 1897 року в Італії. На наступний день, в торжество Непорочного Зачаття, він був хрещений і отримав ім’я Архангел.
У віці 12 років, закінчивши початкову школу, у вересні 1909 р. його прийняли до колегії Братів Менших Конвентуальних (тодішньої падуанської провінції) у Кампозамп’єро. 4 жовтня 1915 р. розпочав новіціат і став братом Джироламо, бажаючи слідувати вузьким шляхом Євангелія до святості. У своєму щоденнику він писав: «Я хочу стати святим, великим святим, і як можна швидше, тому що це є те, що Бог хоче від мене».
Через рік склав свої перші обіти. У той час він також розпочав навчання в ліцеї. Під час Першої світової війни його перевели до Риму, до міжнародного монашого коледжу в Сан-Теодоро. Потім продовжив навчання в Латеранському університеті, де отримав ступінь доктора філософії.
8 грудня 1918 р. склав вічні обіти і вступив до Григоріанського університету. На жаль, у 1919 р. з’явилися перші симптоми туберкульозу. 1 квітня 1922 р. він отримав свячення субдияконату, 17 квітня – дияконські свячення, а 16 липня був висвячений на священника.
Через декілька тижнів він розпочав своє сходження на Голгофу. Як пшениця, перемелена стражданнями, він став ароматним хлібом для світу: його священство, яке існувало в нерухомості і бездіяльності, повністю відповідало священницькому покликанню. Кожен день брат Єроніма довіряв своє життя в руки Господа, жертвуючи свої страждання за життя братів.
Сім довгих років він провів, переходячи з однієї лікарні в іншу. На своєму шляху, повному страждань, він умів підтримувати полум’я надії, приймаючи волю Бога, хоч і бажав зцілення, щоб працювати в Господньому винограднику. Незважаючи на власні страждання, він дарував спокій і радість своїм братам, а також хворим людям, яких зустрічав в різних лікарнях, всупереч цілковитій бездіяльності і самотності, на які він був приречений. Отець  Єроніма молився на одрі страждань, героїчно переживаючи своє священницьке служіння.
20 червня 1929 р. він помер у лікарні Кампозамп’єро з посмішкою на губах. Йому було всього 32 роки! Марне, на перший погляд, існування, приховане, що протікало в малості і стражданнях – життя брата Джироламо було повністю віддане в руки Господа, як підношення “поруч з хлібом і вином”заради життя світу. Життєвий шлях, зазначений не багатьма речами, а простим “так”, в повній відмові від себе з любові до Господа.
У листопаді 2000 р. розпочався процес беатифікації Слуги Божого Єронім М. Б’язі.

о. ВЕНАНТІЙ КАТАЖИНЕЦЬ (Wenanty Katarzyniec) † 31.03.1921

Йосиф Катажинец народився 7 жовтня 1889 р. в с. Обидів (парафія та район у Кам’янці-Струмиловій, близько 50 км від Львова, на території сьогоднішньої України).
Навчався в школі у Радехові, після завершення якої міг поступити до вчительської семінарії у Львові, до якої потрапив у 1904 р.
У 1908 р. розпочав новіціат в Ордені Братів Менших Конвентуальних у Львові, прийнявши чернече ім’я Венантій. Через рік, після складення чернечих обітів (26 вересня 1909 р.) був направлений на філософсько-теологічне навчання до Кракова; там, також, 2 червня 1914 р. прийняв пресвітерські свячення.
Протягом року о. Венантій служив вікарієм у парафії в Чишках, розташованих на південному сході від Львова. Служив Євхаристію, сповідав, звершував Таїнства Хрещення, Подружжя, Єлеопомазання, молився над померлими. Вірні відчували доброту і лагідність молодого священника, і для багатьох він став постійним сповідником і духівником.
Згодом він почав виконувати завдання наставника новіціату, що вимагало делікатності, хоч ще на цей час не досягнув необхідного віку. Він оточив своїх вихованців добротою, теплом і довірою та почав розкривати їм таємниці францисканського життя.Від 1916 р. і  до 1919 р.  був також вихователем семінаристів.
Маючи слабке здоров’я, о. Венантій захворів на туберкульоз, але незважаючи на недугу, його запал як вихователя не зменшився. На деякий час його відправили на відпочинок до Ганачова й Кальварії Пацлавської. У 1920 р. його перевели до санктуарію у Кальварії Пацлавській, де він і помер 31 березня 1921 р. Його тіло, поховане 2 квітня на місцевому кладовищі, було пізніше, 16 серпня 1950 р. перенесено до внутрішньої галереї монастиря. З березня 2018р його могила знаходиться всередині санкруарію Матері Божої Кальварійської.
Наслідуючи в чернечому та священницькому житті вбогого і стражденного Христа, він реалізував францисканський ідеал minoritas – брата меншого. Убогий, жертовний, скромний, покірний, не шкодуючи себе у служінні, прагнув осягнути чернечу досконалість, до якої так довго готувався під час формації і яка довершилась на смертному ложі, коли він мав неповних 32 роки.
Францисканці, переконані у святості його життя, ініціювали процес беатифікації, який ще раніше пропонував св. Максиміліан Марія Кольбе, який знав особисто о. Венантія. Децізіальний беатифікаційний процес розпочався 27 червня 1950р.  26 квітня 2016 р. папа Франциск підписав декрет про героїчність чеснот Преподобного Слуги Божого Венантія Катажинця.

Бл. Карл де Діос Муріас († 18.07.1976)

17 липня у францисканських храмах згадуємо бл. Карла Муріаса
Бл. Карл де Діос Муріас народився 10 жовтня 1945 року в Кордові (Аргентина). Після закінчення середньої школи він поступив у військовий ліцей, де досяг високої успішності у навчанні.
У 1966 р., у віці 21 року, він розпочав постулат у монастирі св. Йосифа в Монтевідео, а рік потому – новіціат. Під час навчання в семінарії він зі смиренням приймав настанови викладачів і наставників, щоб стати хорошим францисканським монахом. 31 грудня 1971 року Карл склав вічні обіти, а через рік, 17 грудня 1972 року, прийняв з рук єпископа бл. Анджелеллі пресвітерські свячення.
Від 9 січня 1976 року і аж до смерті Карл виконував обов’язки вікарія в Чамікаль у дієцезії Ла-Ріоха, де настоятелем був бл. Габріель Лонгевілль, французький місіонер. О. Карл був ревним проповідником Доброї Новину серед люду, відверто не погоджувався із пануючою несправедливістю влади, та через це здобував неприязнь державних управителів.
У неділю звечора, 18 липня 1976 року, його, разом зі бл. Гавріелем Лонгевілль, забрало кілька незнайомців, які представились посланцями влади. Їх обох піддали тортурам і брутально вбили того ж вечора.
Незадовго перед вбивством, знаючи про небезпеку, яка йому загрожує, на запитання, чи не краще було б для нього відійти, о. Карл відповів : „Ліпше вмерти замолоду, щось зробивши, аніж у старості, не зробивши нічого”.
О. Карл був зачислений до лику блаженних 27 квітня 2019 року разом з єпископом дієцезії Ла-Ріоха Енріко Анджело Анджелі Карлетті, о. Габріелем Лонгевілль і Венчеслао Педернера, батьком сім’ї.

Всемогутній і вічний Боже, Ти обдарував блаженних мучеників Карла де Діоса  i сподвижників благодаттю боротьби аж до смерті, практикуючи справедливість; даруй своєму народу, що переживає у надії труднощі цього життя * щоб ми могли споглядати твоє обличчя назавжди. Через Господа нашого Ісуса Христа, Сина Твого,  котрий з Тобою живе і царює в єдності Святого Духа, * Бог, на віки вічні. 

бр. СТЕФАН ІГЛОДИ (Štefan Iglódy) † 6.11.1639

Еліаш Іглоди (пізніше Стефан) народився в 1621 р. в Кісронводі. Він походив із аристократичної родини, завдяки якій отримав хорошу освіту. Його батьки були кальвіністами.
У 1635 р. до міста прибули апостольські місіонери. Це були францисканці, вислані з Угорщини тодішньою Конгрегацією пропаганди віри. Вони познайомилися з 16-річним Еліашем. Незабаром юнак виявив прагнення стати католиком. Навесні 1636 р. він став свідком дива, коли один із місіонерів врятував життя князя завдяки молитві. Ця подія спричинила, що весь княжий рід перейшов в католицизм, а також значна частина прислуги. Сам Еліаш попросив дозволу приєднатися до францисканців. Це сталося в 1638 р. під час пасхального періоду.
Отримавши монаший одяг, він також отримав з рук провінційного міністра монаше ім’я Стефан. Облечини відбулися в монастирі в Раді. Коли він вступив до новиціату, то був юнаком повним радості.Оскільки він знав угорську мову, то саме йому доручили робити збірки по селах на користь монастиря.
Пригода молодого Стефана у францисканській спільноті тривала лише шість місяців. У неділю, 6 листопада 1639 р., коли він проходив через маєток кальвіністів у Мали Гореш, двоє з кальвіністів напали на нього, повалили з коня, прив’язали до дерева, змушуючи – під страхом смерті – скинути монаший габіт і зректись католицької віри. Коли він не погодився на їхні вимоги, вони вирізали йому знак хреста на чолі турецькою шаблею і катували у жахливий спосіб. Стефан кричав: “Ісусе, Маріє, допоможіть мені!” і просив мучителів зупинитись. Але це ще більше їх розлютило, і один з них перерізав йому горло.
Поховали бр. Стефана 16 листопада 1639 р. З почестями, гідними мученика, його тіло було покладено у склепі каплиці св. Андрія. Пізніше його перенесли до Рад.
У ХІХ столітті як монастир, так і церква були зруйновані. У 2011 р. археологи з Рад виявили залишки старого монастиря та знайшли могилу мученика в руїнах церкви. Наразі його тіло проходить наукові дослідження.

бл. Людовік Армон Адам († 13.07.1794) і бл. Миколай Савуре († 16.07.1794)

Під час Французької революції XVIII століття на кораблях у Рошфорі були ув’язнені 829 священиків і ченців, оскільки вони відмовилися скласти присягу вірності цивільній Конституції. Вони зазнали репрсій, великого приниження і брутального утиску. Протягом десяти місяців померло 547 осіб. З-посеред цих героїв віри й вірності Папі і Римській Церкві 1 жовтня 1995 року Папа Йоан Павло II зарахував до лику блаженних Йоана Батиста Сюзі і 63 його сподвижників. Серед них було двоє францисканців з Ордену Братів Менших Конвентуальних: Людовік Армон Адам і Миколай Савуре. 
Людовік Армон Адам народився 1741 року. Його звинуватили в тому, що він служив Святу Месу і ходив у рясі. Блаженний помер у в’язниці 13 липня 1794 року.
Миколай Савуре народився 1733 року. Товаришам у нещасті блаженний дав приклад побожності й терпеливості під час випробування і тортур. Силу в труднощах він черпав із навчань святого Бонавентури. Земне життя закінчив 16 липня 1794 року. 

Господи, наш Боже, Ти в страшному утискові обдарував блаженних мучеників Людовикa i Миколая благодаттю вірності й прощення;  вчини за їхнім заступництвом, щоб ми завжди були готові відстоювати вірність Церкві * та були відкриті на примирення з братами. Через Господа нашого Ісуса Христа, Сина Твого,  котрий з Тобою живе і царює в єдності Святого Духа, * Бог, на віки вічні.